Читаєте зараз
Бункер — евакуація — допит. Дружині захисника Маріуполя вдалося врятуватися з «Азовсталі». Ось її історія

Бункер — евакуація — допит. Дружині захисника Маріуполя вдалося врятуватися з «Азовсталі». Ось її історія

Polina Vernyhor

Маріуполь, 6 травня. Зі зруйнованої будівлі металургійного комбінату «Азовсталь» евакуюють одних з останніх цивільних, які ховалися там від війни. Серед них і Анастасія Михільова з чотирирічним сином Ванею — сімʼя військового, який боронив місто. Чоловіка 18 травня вивезуть з території заводу разом з іншими пораненими бійцями. Анастасії ж доведеться пройти допит «ФСБ ДНР» у фільтраційному таборі. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з жінкою про все, через що вона пройшла від початку повномасштабного вторгнення.


«Здавалося, що постріляють трохи і все буде нормально»

Ми жили у Приморському районі Маріуполя — до моря пішки десять хвилин. У мене була повноцінна сім’я: я, мій чотирирічний син Ваня та чоловік. Я працювала в аптеці, чоловік був військовим Нацгвардії, Ваня ходив у садок — все як у всіх. 

У ніч на 24 лютого чоловіка по тривозі викликали до частини. Ми з Ванею залишилися вдома. Десь о восьмій годині ранку чоловік зателефонував і сказав забирати з дому всі документи, брати найнеобхідніші речі на три дні та їхати до бабусі. Бабуся у нас жила на вулиці Кірова — це ближче до центру міста.

Ми приїхали туди. На той момент там вже були інші родичі з дітьми. Жили вдев’ятьох у двокімнатній квартирі. Я лишила Ваню з бабусею та пішла на роботу. Близько 11-ї в аптеці почали трястись стіни — місто обстрілювали з неба. Мені стало страшно. Я зачинила аптеку і побігла до сина. Відтоді на роботу вже не ходила.

Коли все почалося, я спочатку намагалася придумати Вані гру — розповідала йому, наче то стріляють зеленоголові монстри. Він колись дивився мультик про таких монстрів, тож коли під нашими вікнами почали бігати російські солдати з автоматами, я сказала, що це ті самі монстри з мультика. Спочатку він не міг зрозуміти: якщо монстри погані, то чому тато ходить у схожій формі? Я йому пояснювала, що є солдати погані, а є добрі. І в тата солдати хороші.

Чоловіка я не бачила тиждень, якщо не більше. Він лише телефонував нам — намагався заспокоїти, казав, що все буде добре, все буде гаразд. Нам тоді здавалося, що у нас постріляють трохи і все буде нормально. Думали, що максимум на початку березня повернемося додому. Тому про евакуацію навіть не говорили. 

Але з кожним днем обстріли ставали дедалі жорсткішими. Від них ми ховалися переважно в туалеті або ванній. Коли прилітало поруч, вибігали у тамбур між квартирами. Вночі чергували дорослі — завжди хтось не спав. Коли вночі починався обстріл, ми підскакували і бігли ховатися. Взуття у нас стояло в рядок, щоб одразу схопити його, викинути в коридор або взути й побігти. Одяг ми теж не знімали: спали одягнені. Коли вже було холодно і ковдр не вистачало, ми укривалися пуховиками. У бабусі, пам’ятаю, шуба була — ми під нею спали.

На початку березня нам відключили все: воду, газ, світло, опалення. Ми почали готувати їжу на вулиці. Розпалювали багаття біля під’їзду та готували переважно варену картоплю, яйця — те, що не псується, бо холодильник не працював. Іноді варили суп, але загалом воду намагалися економити. 

Наші чоловіки — мій дядько та його тесть — ходили до криниці набирати воду. Дітям ми намагалися її не давати — вони пили залишки бутельованої води. З нами жили троє дітей: мій Ваня, моя семирічна сестра та 15-річний двоюрідний брат. 

Щодня запаси їжі зменшувалися — ми починали економити. Було страшно, що дітям не вистачить їжі, тож намагалися відкладати, ділити, розтягувати.

«Азовсталь»

9 березня прийшов мій чоловік. Сказав, що якщо він нас звідси не евакуює, ми помремо. Наступного дня він за нами приїхав. Вивозив двома партіями: спочатку жінки та діти, потім чоловіки.

Ми приїхали до бункера на «Азовсталі». Там для нас вже були готові лежанки — зіставлені докупи дерев’яні піддони, а зверху фуфайки, штани, куртки. Якщо це все згребти в купу, це була подушка, якщо накритися — ковдра, ну і як матрац використовували. У бункері були і малі, і дорослі, і собаки — загалом 42 людини, з них восьмеро дітей. Ваня — наймолодший, а так здебільшого всі по 10–12 років.

Приміщення мало вигляд довгого коридору. Воно було розташоване вглибину двох поверхів. Коридор був завдовжки метрів з десять, а вздовж нього стояли лежанки. Кожна сім’я спала на одній лежанці: спали вчотирьох, вп’ятьох. У нас була вентиляційна кімната. Ми там поставили стіл, грали в карти, доміно, діти малювали, ми вигадували різні ігри для них. 

Була кімната, де зберігалася вода. Бункер готували на випадок війни ще до 24 лютого, тому там був хороший запас мінеральної води. Окремо була кімната з їжею — вона зачинялася на ключ. Ще була кімната-туалет — там стояли відра. Виносили їх по черзі.

У бункері ми дуже добре відчували, коли навколо «Азовсталі» падали ракети. Таке відчуття, ніби хвилями пливеш — усю будівлю вело зі сторони в сторону. 

Одна цукерка на вісім дітей

З нами жила сімʼя — чоловік Вова та його дружина Наталя. Вони відповідали за їжу: виходили нагору надвір, розпалювали багаття та готували. Раз на день варили суп — це була велика 9-літрова каструля, куди кидали якусь крупу та банку тушонки. 

Їжу добували на вулиці, у місцевих розбомблених магазинах. Хто міг, вдягав заводську каску, виходив на вулицю та просто біг до магазину чи на якийсь склад, або у напівзруйновані покинуті будівлі. Цукор, чай у пакетиках приносили. Це йшло на загальний стіл. 

Якщо були цукерки чи щось солодке — віддавали лише дітям. Доходило до того, що одну цукерку різали на шматочки, щоб усім вистачило. Памʼятаю, знайшли якось два яблука, трохи зморщені, але нормальні. Ми їх порізали на частки, всім дітям роздали. У нас серед дітей були конкурси на найкращий малюнок — навіть з подарунками у вигляді галетного печива. Для дітей це було святом.

Раз на три дні намагався приходити мій чоловік. Він приносив борошно, консерви, печиво. Ми з цієї муки робили коржики, оладки дітям, пампушки. Чоловік примотував мішки з харчами до свого бронежилета і так біг. Щоб дійти від його бункера до нашого, треба було бігти, мабуть, годину. Він перевіряв, чи все з нами гаразд, якісь новини розповідав, тому що зв’язку не було.

«Зірочко»

6 квітня чоловік прийшов і каже: «треба йти, завтра за вами прийду» — але так і не прийшов. Довгий час ми нічого не знали: рахували години, дні, скільки про нього нічого не чутно. Потім прийшов солдат і сказав, що на місці нашого бункера робитимуть військовий шпиталь: не вистачало місця для поранених військових. Сказав, що нас переселять до іншого бункеру. Вночі, коли обстріли були не такі потужні, солдати допомогли нам перенести речі. Перебігали на дотик, бо видно не було геть нічого.

Я впізнала одного з військових, які допомагали нам. Він був із частини, де служив мій чоловік. Підійшла до нього, розпитувала, де мій чоловік, що з ним, чому не приходить. Він пообіцяв, що дізнається, і запропонував написати записку. За три дні приніс записку у відповідь. Розповів, що мій чоловік у шпиталі, у нього два поранення — в стегно і плече, але все в порядку. Записка, датована 19 квітня, починалася зі слова «Зірочко» — це було ніби кодове слово. Якби його не було, я б, може, і не повірила — подумала б, що мене просто заспокоюють і записку написав хтось інший. Зірочка. Мене так мама змалку називає. Він про це знав і теж так лагідно називав. Написав, що з ним усе гаразд, і, як тільки зможе, одразу до нас повернеться. 

Згодом чоловік через свого командира передавав нам привіти. Той приходив і казав: з ним усе нормально, пішов на відновлення. Якось командир прийшов з пакетом для сміття. Каже: це від твого чоловіка. Відкриваю — а там шматочок сиру: це він нам передав зі шпиталю.

Евакуація

У новому бункері все, здавалося, було так само, як і в попередньому. Багато говорили про евакуацію. Ми постійно чули про зелені коридори, але кілька разів вони зривалися, бо росіяни відкривали по них вогонь. Бувало, ми вже виходили, але починалися обстріли і ми забігали назад. Це тривало тиждень, поки за евакуацію не взявся Червоний Хрест. 

Нам могли наказати виходити будь-якої хвилини. Багато речей не можна було брати, бо на заводі все було зруйновано, і треба було дуже швидко проходити, присідати, переступати. 

6 травня до нас прийшли українські військові і наказали виходити. Ми були останні з цивільних, яких вивезли з «Азовсталі». Спочатку вийшли 10 людей пенсійного віку і ті, хто мав хронічні захворювання. Наступні 10 людей — це ми, сім’ї, у яких діти. І потім ті, хто без дітей.

Нас виводило троє солдатів. Був момент, коли над нами почав літати квадрокоптер. Ми сховалися. Почекали, доки пролетить, і вийшли. На прохідній заводу сказали, що ми проходитимемо фільтрацію, і я не маю розповідати, що мій чоловік військовий.

Я розуміла, що так буде, задовго до цього, тож Вані розповідала, що тато пішов у море. Навіть зараз, якщо спитаєш, він може сказати: «мій тато у морі, ловить рибу».

«А що ж у тебе таке волосся чисте, ніби й не сиділа в бункері?»

Ми вийшли з заводу, нас зустріли волонтери Червоного Хреста і повезли на цю фільтрацію до Безіменного [село на Донеччині, на узбережжі Азовського моря]. Там обшукали всі наші речі, зняли відбитки пальців, змусили роздягтися та дивилися ключиці, руки, долоні — мабуть, шукали татуювання або характерні мозолі від носіння зброї. Було неприємно. У телефоні у мене не було ані фотографій чоловіка, ані його номерів телефону. Потім нас провели до намету, де треба було писати пояснювальні. 

У наметі стояв стілець, навпроти нього сиділи шестеро військових. Один із них був не в формі. Потім я дізналася, що це був співробітник «ФСБ ДНР», який вишукував інформацію про нас. Потрібно було детально описати, як я потрапила на завод, хто мене туди привів. Ми з сімʼєю вигадали історію, що ми прийшли на завод із сусідами.

Коли писала пояснювальну, до намету увійшов інший солдат. Підійшов і почав показувати на своєму телефоні фотографії мого чоловіка, де він у формі з іншими солдатом. У мене цієї фотографії не було. Я й досі не знаю, звідки вона взялася. Він спитав, чи це, випадково, не мій чоловік. Я сказала, що ні. Я чітко трималася історії, що в мене чоловік у морі, у рейсі, і я не знаю, де він зараз перебуває. Потім він перегорнув фотографію — і на наступній світлині мій чоловік тримав Ваню, сидячи у нас у залі на дивані, у звичайному одязі. Солдат спитав, чи це теж не він. Тоді довелося сказати.

Згодом людей із цих наметів почали переводити в інші, де вони могли поспати — там були розкладачки з подушками та ковдрами. Для нас тоді, після бункера, ці умови були ідеальними: там і пічка була, тепло. Бункер був дуже холодний.

До житлових наметів забрали мою сімʼю. А мене з дитиною не забирали. Ми сиділи під наметом з військовими від ранку до вечора. Я спитала військових, чому мене не забирають. Відповіли, що у них до мене є додаткові питання. Тоді мені стало страшно. Я попросила, щоби Ваню забрали до бабусі. Дістала свідоцтво про народження і сказала бабусі: якщо щось трапиться, хай передасть Ваню моїй мамі, щоб його тут не залишили.

О шостій годині вечора мене забрали в інший намет, де проходять допити. Питали особисті дані, кого я знаю з частини, де, на яких точках міг стояти мій чоловік, що він робив. Звідкись вони вже знали, з якої він частини. Назвали його посаду, його звання. Я їм тоді назвала вигадані прізвища. Мені потрібно було щось говорити, бо вони казали: «Якщо не даси повну інформацію — хоча б якусь корисну — залишишся тут, і ми тебе не відпустимо». 

Вони стукали по столу, кричали, ображали мене, лаялися. Вони стояли та обговорювали мене, за волосся чіпали, казали: «А що ж у тебе таке волосся чисте, ніби й не сиділа в бункері». Я це все чула, було неприємно.

Питали, як я ставлюся до президента, як я ставлюся до того, що в Україні нацисти. Я там і плакала, і просила дати мені спокій, бо я нічого не знаю. Паралельно з моїм допитом приводили ще евакуйованих. Когось швидко питали, комусь влаштовували допити. Всіх обшукували. У кого були ножі — забирали. Однак гроші в нас не забирали. Люди, які виводили нас з бункера, попереджали, щоби ми сховали золото і гроші. Я вшила цінні речі у капюшон куртки про всяк випадок.

Мене питали, що я збираюся робити далі. Сказала, що їхатиму до Запоріжжя. Російські військові казали: «Навіщо тобі їхати до України? Тобі буде краще у Донецьку, там гарне життя. Ми тобі допоможемо виїхати. Що ти у цьому Запоріжжі забула? Із Запоріжжям зроблять те саме, що з Маріуполем. Робити там нічого, краще до Донецька їдь». Казали мені, що якщо чоловік добровільно здасться в полон, то через пів року я його побачу. Мовляв, це найкращий варіант для мене. Казали, що він мене підставив. Говорили гидоту про нього. Казали, що я тут через нього, що вони його знайдуть. 

Телефон у мене забрали. Вони намагалися дзвонити на вайбер чоловіку, але на той момент він його вже втратив. Тож після опівночі мене зрештою відпустили до житлового намету. Всю ніч я думала, що мене не відпустять. Було страшно. Вранці я пішла до Червоного Хреста і розповіла, як усе було. Волонтер сказав, що типу бере мене під опіку, що я можу не переживати, і вони не мають права мене тут тримати.

Ми там були, мабуть, дві доби. Діти хоча б бачили сонце, бо у бункері ми два місяці сиділи без прогулянок. Біля нашого намету поставили постійне чергування. Ніде більше не чергували — тільки біля нашого. І вночі, і вдень поряд стояли військові зі зброєю.

«Чому тата немає?»

8 травня волонтери Червоного Хреста та ООН посадили нас на автобуси і повезли до Запоріжжя. Коли ми їхали підконтрольною Україні територією, змогли зателефонувати родичам. Виявилося, що їм від мого імені писали повідомлення. Питали, де може перебувати мій чоловік.

Коли ми дісталися Запоріжжя, то не вірили, що все майже скінчилося, що ми вже в безпеці. Найприємніше було, коли ми їхали, а довкола — поле. Ми ридали в автобусі, бо це просто поле, вулиця, природа.

Із Запоріжжя нас повезли спочатку в Яремче [на Івано-Франківщині], а потім волонтери допомогли винайняти житло в Києві. Тут я водила Ваню до психологині. Вона сказала, що жодних відхилень у нього немає. Та про війну він згадує постійно.

Ми коли вийшли у Запоріжжі, я запропонувала синові сходити по морозиво. А він питає: «Мамо, а що, війна закінчилася, чому не стріляють?». Кажу, що закінчилася. І відразу питання в нього: «А чому тата немає? Війна ж закінчилася, чому він не з нами?». Я йому тоді кажу: «Тата немає, тому що для нього війна ще не закінчилася».

Він дивиться в інтернеті відео, на яких батьки повертаються додому, і діти до них біжать. Нещодавно запитав, чому до всіх батьки повертаються, а до нього — ні. Я йому не можу пояснити, бо сама не знаю, як. 

«Хочу мати повноцінну сімʼю, більше нічого не треба»

19 квітня — остання вісточка від нього. На звʼязок він не виходить. Нам підтвердили на гарячій лінії Нацгвардії, що він зараз в Оленівці [колонії на непідконтрольній Києву території Донеччини]. Живий і більш-менш здоровий, оговтується після поранень. Я знаю, що хтось з полонених дзвонив звідти. Він не дзвонив.

18 травня його евакуювали з «Азовсталі» разом з іншими пораненими військовими. З цієї евакуації в мережі викладали відео. На ньому я побачила чоловіка. З цього моменту я почала дзвонити і питати, де він. Мені казали, що його немає в списках евакуйованих. Я пояснювала, що у мене з головою все в порядку: я ж його бачу. Спочатку його вважали безвісти зниклим. 

24 травня мені зателефонували зі штабу віцепремʼєрки Ірини Верещук. Сказали, що його знайшли. Відтоді він у списках військовополонених і стоїть у черзі на обмін. Ми телефонували до СБУ, там також залишали заявку, прикріплювали фотографію. Я вже, чесно, навіть не згадаю всіх, до кого дзвонила. 

Ми об’єдналися з іншими родичами захисників Маріуполя. У всіх одна велика проблема зараз, тому ми як велика сім’я — намагаємося одне одному розповісти щось нове. Ми готові на все, але вже не знаємо, куди звертатися. Скрізь дзвонили, скрізь писали. Я розумію, що це буде довгий процес, не все так легко. Хочу чимось допомогти, але не знаю, чим. З нами зараз ніяк не комунікують. Ми телефонуємо на всі можливі номери, а нам кажуть — чекайте. І все. 

Я дуже хочу, щоб Маріуполь звільнили від окупантів. Я народилася у Маріуполі, у мене дитина там народилася, я там з чоловіком познайомилася. Все, що було хорошого, було у Маріуполі. Але повернутися, напевно, я морально поки що не зможу. Тяжко дивитися, що з моїм містом відбувається, але я все одно дивлюся. Тих місць, де було приємно, зараз немає — вони всі розбиті. 

Я мрію, щоб наша родина стала знову повноцінною, щоб тато Вані повернувся і ми жили разом. А більше нам нічого не треба. Нічого не шкода — навіть не шкода того, що вдома лишилося. 

Страшенно боюся, що доведеться знову кудись тікати, десь ховатися. Відколи я приїхала до Києва, я постійно боюся, що все знов повториться. Я чомусь хочу вірити, що тут захищеніше місто, що його точно не покинуть, як це вийшло з Маріуполем.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору