7 грудня PinchukArtCentre відкрив у Києві виставку «Обʼєднані», яка представляє номінантів і номінанток щорічної премії PinchukArtCentre Prize для молодих художників і художниць. Незадовго до відкриття стало відомо, що від участі відмовилося двоє з двадцяти (хоча, згідно з останніми офіційними заявами PinchukArtCentre, вони обрали лише вісімнадцятьох учасників та учасниць). Основною причиною обоє в розмові з Забороною назвали незгоду з використанням митців задля політичних інтересів власника артцентру — українського олігарха Віктора Пінчука.
Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова і співзасновниця видання про українську культуру Your Art Настя Калита поговорили з різними митцями й кураторами про роль приватної інституції в суспільстві та слабкість державних інституцій у питаннях культури.
На початку 2022 року команда невеликої приватної київської галереї The Naked Room презентувала проєкт, який переміг у конкурсі на представлення України на одній із найважливіших культурних подій у світі — бієнале сучасного мистецтва у Венеції. Представляти Україну на бієнале мав харківський художник Павло Маков з роботою «Фонтан виснаження» як символом, зокрема, виснаження українського суспільства від війни та жорен історії. На презентацію завітав міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко (він одночасно і комісар Венеційської бієнале від України). Він виголосив невелику промову — і, не дочекавшись запитань преси, втік з галереї. Більше в контексті бієнале він ані з публікою, ані з кураторами національного павільйону не зустрічався.
За місяць після презентації Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, і питання головної мистецької події відійшли на дальній план. Але підготовка продовжувалась, і колектив галереї вивозив із Харкова і Києва буквально під обстрілами роботи, які мали бути показані у Венеції. Для них цьогорічна бієнале отримала новий сенс — показати всьому світові, що таке Україна і її мистецтво через «Фонтан виснаження». Але водночас до бієнале у Венеції готувалась інша приватна інституція — PinchukArtCentre (ПАЦ), заснований 2006 року українським олігархом Віктором Пінчуком. У паралельній програмі центр мав презентувати виставку Future Generation Art Prize із художниками з різних країн, які стали фіналістами міжнародної премії ПАЦ.
Фонтан виснаження. Малюнок Павла Макова
Війна внесла свої корективи, і замість задуманого ПАЦ вирішив зробити проєкт «Це Україна: захищаючи свободу» — і до наявного переліку закордонних митців додав роботи сучасних українських художників (Нікіта Кадан, Леся Хоменко, Євгенія Білорусець) і кілька визначних мистецьких робіт з архівів Національного художнього музею України. Тож у Венеції мало відбутися два проєкти з України — державний і приватний.
Олігарх і президент
А потім сталося дещо непередбачуване. Борис Філоненко, співкуратор українського павільйону у Венеції, у розмові з Забороною згадує, що представники ПАЦ звернулися до його кураторської команди з пропозицією спільно зробити проєкт у паралельній програмі, щоби підсилити українські голоси на бієнале, — і дійшли згоди, що це потрібно. Проте за кілька днів до відкриття бієнале комунікація з боку ПАЦ припинилась, і стало відомо, що на вечірці-відкритті приватного проєкту PinchukArtCentre виступить президент України Володимир Зеленський. Усі учасники кураторської групи від України, з якими поговорила Заборона, описують свою реакцію на це як шок.
Український художник Павло Маков (2-й зліва) з кураторами Борисом Філоненком (ліворуч) і Марією Ланько та Почесним консулом України у Венето Марко Тосоном (праворуч) прямує на прес-конференцію до Театру Пікколо в Арсеналі. Україну представляє Маков та його кінетична інсталяція “Фонтан виснаження. Acqua Alta” в Українському павільйоні Арсеналу. Український художник сказав dpa у Венеції, що “наша доля вирішується на фронті, а не тут”. За його словами, своїми роботами він нічого не може зробити для миру. “Я можу тільки продати їх і віддати гроші армії”. Фото: Felix Hörhager / picture alliance via Getty Images
«Віктор Пінчук стояв на сцені з мікрофоном [під час вечірки-відкриття] й оголошував виступ Володимира Зеленського. Це був нонсенс! — згадує співкураторка Національного павільйону України на бієнале Ліза Герман. — Усі навколо запитували, як узагалі таке можливо, щоб президент виступив на приватній вечірці олігарха і не виступив на національному павільйоні».
Проте куратори національного павільйону визнають, що більшість відвідувачів бієнале, як і необізнані сторонні спостерігачі, навряд зрозуміли, що павільйон ПАЦ, на якому вивісили український прапор з підписом Володимира Зеленського, — не національний. Усе виглядало так, ніби це і є головний український проєкт і його представляє підприємець Віктор Пінчук.
«Ми побачили, що Віктор Пінчук користується символічним капіталом задля досягнення політичних цілей, а інституція [ПАЦ] підкорюється завданню, яке ставить власник, — каже Борис Філоненко. — Відбувається підміна інтересів у полі мистецтва. У Венеції, на мій погляд, сталася зміна конкурсного, демократичного способу участі в бієнале на феодальний — бо феодал перемагає демократію і стає представником країни».
Герман вважає, що ситуація вкотре викрила слабкість державної політики у сфері культури й особливо Міністерства культури. Раніше через брак грошей на національний павільйон відомство надавало можливість артцентру Пінчука представляти Україну у Венеції. Але цього року все мало відбутися навпаки. Куратори разом із представниками міністерства проробили неабияку роботу, щоби про національний український павільйон і «Фонтан виснаження» дізналися у світі. Навіть війна не зупинила підготовки.
Художник Дем’єн Хьорст, філантроп Віктор Пінчук та художник Джефф Кунс на відкритті виставки Hulk Elvis у галереї Gagosian в Лондоні, Англія. Фото: Dave M. Benett / Getty Images
«Спочатку, коли держава була знекровлена вторгненням, усі були дезорієнтовані, — згадує Герман. — Але в Україні приватні ініціативи завжди в кризових ситуаціях вміють у критично короткі терміни зробити все, що потрібно, — і маленька галерея разом із нішевим архітектурним бюро [Forma] і нішевим видавництвом [IST Publishing] зробили національний павільйон. Але і приватна ініціатива Пінчука теж зорієнтувалася, маючи набагато більше ресурсів, ніж ми чи держава. Проте я вважаю, що коли відбувається війна, кожна українська подія має відігравати велике значення для держави. А держава на рівні репрезентації країни програла приватній інституції».
«Багато хто міг вірити, що це на краще»
Тривалий час ситуацію з виступом президента у Віктора Пінчука у Венеції не обговорювали публічно, але вона внесла розбрат серед художників, кураторів і артменеджерів. Нова дискусія активізувалася, коли ПАЦ оголосив анонс виставки номінантів премії PinchukArtCentre Prize для молодих художників. У списку бракувало двох імен: Катерини Бучацької та Євгена Нікіфорова. Вони відмовилися від премії, а артцентр без зайвих заяв викреслив їх зі списку фіналістів, ніби вони не були відібрані конкурсною комісією.
Раніше від премії вже відмовлялися художники Станіслав Туріна, Павло Гражданський та Валентина Петрова. Туріна зробив це на онлайн-сторінках видання Your Art 22 лютого 2021-го, через рік після відмов Павла та Валентини від PinchukArtCentre Prize. Усі вони були пов’язані зі звільненням команди медіаторів артцентру, яких не влаштовували умови праці. Медіатори створили профспілку, наприкінці 2019 року проводили публічні акції протесту поруч із PinchukArtCentre та агітували бойкотувати інституцію олігарха. Тоді в самому артцентрі ситуацію не коментували.
Фотограф Євген Нікіфоров у розмові з Забороною назвав однією з причин відмови від цьогорічної премії того самого «слона в кімнаті» — ситуацію у Венеції. Так само це стало причиною для Катерини Бучацької. Художниця тривалий час знімала документальний фільм про підготовку до Венеційської бієнале і була свідком, як простір, орендований ПАЦ, перетворився на «національний павільйон».
Євген Нікіфоров. Фото: Євген Нікіфоров / Facebook Катерина Бучацька. Фото: Катерина Бучацька / Facebook
«На мене справило враження те, як у критичний момент художники можуть інструменталізуватися задля того, щоб Пінчук міг підсвітити свою особу, і що вся інфраструктура артцентру створена ніби для цього, — каже Бучацька в розмові з Забороною. — Коли я уявила, що я в майбутньому — в такій виставці, а премія, вочевидь, може призвести до цього, одразу там, у Венеції, зрозуміла, що не хочу брати в цьому участь. Через війну я відчула, що ПАЦ — несучасна інституція і більше не може відповідати сьогоднішнім викликам».
Підміна інституцій
Серед митців у всьому світі регулярно виникають дискусії про те, чи варто співпрацювати з інституціями, які мають власників-олігархів або використовують неетичні методи роботи. PinchukArtCentre — не виняток: приватний артцентр і художників, які з ним співпрацюють, критикують з початку існування за саму присутність фігури олігарха в інституції (і в її назві). Проте ПАЦ став ледь не найвпливовішою артінституцією в Україні, як і на Заході. З початком повномасштабного вторгнення видимість PinchukArtCentre стала ще більшою: наприклад, Пінчук відкрив виставку Russian War Crimes в Українському домі в Давосі, а нещодавно представив її в Лондоні разом з першою леді Оленою Зеленською. Пінчуку, очевидно, важливо — і вигідно — бути на короткій нозі з державою.
Проте Віктор Пінчук хоч і виїхав з країни напередодні вторгнення (за даними «Української правди», Пінчук вилетів з України 30 січня майже одночасно з іншими олігархами — прим. ред.), але на відміну від інших олігархів намагається бути присутнім у полі підтримки країни та використовує свій капітал і зв’язки для того, щоб Україна звучала по світу. Крім того, у великого бізнесу завжди стоїть мета бути успішним і «затьмарити» всіх конкурентів — навіть якщо це держава. Але державна політика у сфері культури не може змагатися з приватними інституціями, тому самоусувається.
Так само було, наприклад, і з іншою приватною інституцією, яку офіційно підтримав президент Володимир Зеленський. Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» був створений 2019 року за гроші російських олігархів Михайла Фрідмана, Германа Хана і Павла Фукса, а в наглядову раду, окрім інших, увійшов і Віктор Пінчук. У той час, як уже існував державний проєкт меморіалізації в Бабиному Яру, Офіс президента України підтримав приватну ініціативу зі створення чи не найбільшого меморіалу в історії країни на чолі з одіозним російським режисером Іллею Хржановським. У цього проєкту були гроші, амбіції, а відповідно, і перспективи, на відміну від державного проєкту, на який ніколи не знаходилося фінансування. Але з початком вторгнення усі російські олігархи-спонсори підпали під західні й українські санкції та вийшли із проєкту — відтоді меморіальний центр фактично «став на паузу».
Олігархи традиційно використовують мистецтво і культуру для просування політичних інтересів і формування позитивного іміджу серед закордонних підприємців і політиків. Наприклад, власником арт’ярмарку Vienna Contemporary донедавна був російський мільйонер Дмитро Аксьонов. Під час щорічної артподії у Відні він розширював зв’язки й закріплював положення в Європі, відбілюючи зароблений у Росії капітал. Але через російське вторгнення ярмарок ухвалив рішення змінити власника.
Більшість олігархів в Україні отримали свій капітал через приватизацію після розпаду СРСР — використовуючи партійні або кримінальні зв’язки, вони скуповували акції найбільших підприємств і привласнювали ресурси. Так, наприклад, Петро Порошенко через зв’язки свого батька, який був у верхівці комуністичної партії, отримав майбутню фабрику «Рошен», а Пінчук, будучи зятем президента Леоніда Кучми, придбав і легалізував підприємства у сфері металургії, відомі зараз як корпорація «Інтерпайп». Більша частина капіталу українських олігархів оформлена за кордоном, тому не всі доходи ідуть у бюджет України. Тож підтримувати гарний імідж мецената — важлива і необхідна частина бізнес-стратегії.
Завод Інтерпайп у Дніпрі, Україна, в суботу, 2 липня 2022 року. Поєднання везіння, інвестицій в ефективні доменні печі та високої рентабельності дозволило Інтерпайпу – виробнику безшовних сталевих труб для нафтових свердловин і коліс для поїздів – наростити виробництво понад 60% від довоєнного рівня. Фотограф: Julia Kochetova / Bloomberg via Getty Images
«Якщо бути чесним, краще не обирати мистецтво як професію»
Чому деякі художники відмовляються співпрацювати з олігархічними структурами, які замінюють собою державні інститути, а деякі — ні? Художниця Дарія Кузьмич, яка стала фіналісткою PinchukArtCentre Prize 2022, в розмові з Забороною каже, що «мало не кожну інституцію в Україні та поза її межами можна розкласти на складові й викрити небажані зв’язки».
«Деякі професіонали мистецтва співпрацюють з великим капіталом, що одночасно руйнують міські архітектурні архіви будівлі “Київпроекту” та разом з тим підтримують мистецтво, — каже Кузьмич. — Чому ми ставимо питання про PinchukArtCentre, але загалом не ставимо питання про етику та принципи роботи? Наприклад, ті, хто бойкотують PinchukArtCentre, виставляються у DCCC (Центр сучасної культури у Дніпрі). Ця інституція напряму пов’язана з Геннадієм Корбаном, який погрожував активісту Романові Ратушному за захист Протасового Яру від забудови. Я також вважаю, що немає міжнародних інституцій без колоніальних зв’язків у минулому й сучасності, а історії з експлуатацією працівників/-иць повторюються з року в рік. Художники/-ці часто шукають для себе тонкі стежки, щоб якнайменше з цим перетинатися. В кожного свій набір принципів та компромісів, що для них є прийнятним, а що — ні, і в який період життя. Якщо бути до кінця чесним, краще не обирати мистецтво як професію».
Художник Нікіта Кадан — один із постійних учасників виставок та премій PinchukArtCentre. У розмові з Забороною він каже, що в інституціях не лише виставляються — інституції забезпечують виробництво.
«Колись давно, у 2009 році, я придумав таку роботу — “Постамент. Практика витіснення”, що впирається в стелю, не залишаючи місця для пам’ятника, — говорить Нікіта Кадан. — Здається, це перша моя ідея, яка виходила за межі чогось рукодільно-саморобного. Тоді одна міська інституція взялася її реалізувати з гімна і палок, з нульовим бюджетом та силами пари вантажників. Вийшло, що вийшло. Тоді я вилучив роботу з виставки (затягнув чорною плівкою) і вирізав макетним ножем своє ім’я з банера зі списком учасників. Потім, у 2011-му, я подав цей ескіз на премію PinchukArtCentre, тоді ще досить нову. І її реалізували так, як було потрібно, — семиметровий ідеально оброблений геометричний об’єм. Ця робота отримала премію. Додатком до премії я отримав якісь пару тисяч хейтерських коментарів, але зробив простий і раціональний висновок — переважна маса дотичних до мистецтва людей не зацікавлені, щоб робота іншого автора відбулася. В цьому зацікавлений сам автор. Проста і наочна розбіжність в інтересах. З іншого боку — не буде постаменту, не буде про що здіймати срач. Але для цього не потрібний постамент як такий, потрібно просто щось на його місці. В цьому сенсі я не прихильник ідеї, що головна місія мистецтва — це “провокувати дискусію”. В плані здатності “провокувати” багато творів мистецтва є взаємозамінними. Але мій інтерес — це “нерозчинний залишок”, специфічний саме для цього твору, те, що саме в такій констеляції не з’являлося до і не з’явиться після.
Зараз, десять років по тому, “Постамент” увійшов до колекції Центру Помпіду, а дехто з найактивніших хейтерів улаштувався на роботу до PinchukArtCentre. Але це для мене і те, й інше — піна, в порівнянні з тим, що робота все ж відбулася. Бо якщо роботи немає — то навіщо тут я? Кому ви надсилаєте ваші питання? Про що тут узагалі мова? В інституціях не лише виставляються. Інституції забезпечують виробництво. Вироблена річ стає часткою суми спільного культурного досвіду. Вона “усуспільнюється” в історичній динаміці».
4 червня: арт-менеджери протирають поверхню скульптури під назвою “Мавпа на повітряній кулі (пурпурна)” (2006-13 рр.) Джеффа Кунса, за оцінкою: 6 000 000-10 000 000 фунтів стерлінгів, під час фотосесії на площі Сент-Джеймс, що прилягає до аукціонного дому Christie’s у Лондоні, Великобританія, 14 червня 2022 року. Скульптура буде виставлена на аукціон українським бізнесменом та філантропом Віктором Пінчуком та його дружиною Оленою Пінчук під час Вечірнього продажу 20/21 століття в аукціонному домі Christie’s 28 червня з метою збору коштів на гуманітарну допомогу для України. Фото: Wiktor Szymanowicz / Anadolu Agency via Getty Images
Чим «об’єднані» українські художники?
Виставка фіналістів PinchukArtCentre Prize «Обʼєднані» присвячена переосмисленню війни. Та сам PinchukArtCentre викликає куди цікавіші питання — чи спроможні інституції самі себе переосмислювати і змінюватися? Безумовно, так. Але що потрібно, аби відбулася розмова на цю тему в самій інституції та між тими, хто з нею співпрацює і для кого вона є важливою? Особливо коли приватний статус ніби надає можливість не відповідати на критику і не звітувати перед відвідувачами.
У статті на Your Art історик, доцент кафедри культурології Українського католицького університету Богдан Шумилович ставить ще одне цікаве питання: «Що залишається художнику у світі, де заклики до бойкотування нагадують виставки порожніх картин на полотні Стренга?» (йдеться про ескіз до «Протесту картин» Генрика Стренга, на якому зображено двох чоловіків: один із порожнім підрамником, а другий — із полотном зеленого кольору. — прим.ред.).
Художниця Катерина Лисовенко, яка бере участь у виставці «Об’єднані» як фіналістка премії, каже, що в Україні важко знайти інституції без суперечливого минулого.
«Я, як українська художниця, хочу презентувати себе в українських інституціях, — каже в розмові з Забороною Лисовенко. — [Таких інституцій] мало. І важко як працювати, так і не працювати там».
Крім того, немало художників і художниць у розмовах із Забороною згадували про те, що PicnhukArtCentre — чи не єдина інституція в Україні, яка може підтримати створення складної роботи на потрібному рівні. Лисовенко також порушила не менш важливе питання — про материнство і роботу.
«Коли ти займаєшся мистецтвом в Україні — ти не можеш ні на що розраховувати, — каже вона. — Якби я була художницею без дітей, мені було б легше лишатися в полі мистецтва. Мені треба багато працювати, щоб тут лишатися. Діти займають купу мого часу: або я працюватиму деінде, або я обираю лишатись у полі мистецтва і працювати в ньому набагато більше. Бойкот теж може бути привілеєм».
Катерина Лисовенко. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Культура залишається найменш профінансованою і помітною для держави галуззю в Україні, а митці — однією з найбільш уразливих професійних груп. При цьому держава намагається втручатися там, де митці змогли взяти на себе відповідальність, як це відбувається, наприклад, зі знищенням «Довженко-центру». Для того, щоб бути художником чи художницею в Україні, потрібно мати в певному сенсі сміливість, щоб долати багато різних викликів. Тепер для багатьох не так важливо, де саме і хто за цим стоїть, — доводиться обирати з вузького кола можливостей, а іноді — найкраще з найгіршого.
Представники PinchukArtCentre відмовилися говорити для цієї публікації. Проте редакція зацікавлена в подальшій дискусії й готова надати можливість висловити позицію.
