Партизанська архітектура. Історія «лівого» архітектора Сергія Тимошенка, який боровся за незалежність України | Заборона
Читаєте зараз
Партизанська архітектура. Історія «лівого» архітектора Сергія Тимошенка, який боровся за незалежність України

Партизанська архітектура. Історія «лівого» архітектора Сергія Тимошенка, який боровся за незалежність України

Існує стереотип, що разом із конструктивізмом у 20-х роках 20-го століття з’явилася так звана «ліва» радянська архітектура. Але це не так. Український архітектор Сергій Тимошенко проєктував залізниці та соціальні містечка ще раніше та віддавав перевагу функціоналу перед естетикою, а через деталі декору транслював власні ідеї про самостійність України. Разом з Енциклопедією Архітектури України пояснюємо, як він просував «ліву» українську ідею через будівлі та чому не знайшов спільної мови з більшовиками як політик, хоч їхні погляди багато в чому збігалися.

Проєкт «Енциклопедія архітектури України» реалізує Громадська організація Urban Forms Center у партнерстві з малою культурною столицею України 2020–2021 року — містом Славутич, Славутицька міська рада й Центральний державний науково-технічний архів України за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Zagoriy Foundation.

Архітектор і політик на дві ставки

На Саксаганського, 101 в центрі Києва стоїть дуже нетиповий для міста будиноку функціональному стилі та з незвичним декором. Він з’явився в 1909 році, і невдовзі після його зведення там оселилися письменниця Леся Українка та її мама Олена Пчілка. Сьогодні біло-блакитна будівля забудована скляними цар-балконами та пластиковими магазинчиками, але стиль все одно видає автора — Сергія Тимошенка.

Про Сергія Тимошенка зазвичай говорять так, ніби це дві людини. Перша — політик, міністр шляхів (інфраструктури, якщо перекладати сучасною мовою) Української Народної Республіки, депутат українського й польського парламентів та активний діяч українського національно-визвольного руху. Друга — архітектор, який спроєктував понад 400 будівель у шести країнах світу та десятки залізничних комплексів. Насправді ж це була одна людина — і його політичні погляди безпосередньо впливали на те, що, як саме та чому він проєктував.

Цей політик-архітектор став одним із перших, хто почав будувати функціоналістські будівлі. Хоча вважається, що функціоналізм як напрям виник у Німеччині в 1920-х роках: мовляв, саме тоді архітектори-функціоналісти почали проєктувати будівлі, відштовхуючись від їхнього призначення, а не естетики, як це було раніше.

Тимошенко був «ліваком» свого часу. Він народився 1881 року на Сумщині та закінчив інститут цивільних інженерів. Там його навчили будувати по суті та без прикрас; ставити на перше місце функціональність будівлі, а не її красу: цікавитись, кому й навіщо вона буде потрібна.

Тоді, на зламі століть, поступово приходила індустріалізація: по всій країні з’являлися заводи та фабрики. Технології розвивалися — і люди хотіли брати участь у прийнятті політичних рішень, а таку можливість міг дати лише демократичний та ліберальний устрій. Водночас устрій Російської імперії на той час був консервативним та часто репресивним. Посилювався поліцейський режим, а замість свобод і прав виникали нові заборони. На цій хвилі 1905 року утворилася Соціал-демократична робітнича партія. Вона орієнтувалася на права робітників, а однією з головних ідей була українська автономія.

Тимошенко розділяв їхню ідеологію і приєднався до партії невдовзі після інституту. Відтоді він почав просувати ідею соціальної справедливості, але з поправкою на те, що в Україні вона неможлива без національного визволення.

Більшовики теж боролися за соціальну справедливість, але іншими методами:

Вони були радикальнішими, революційними методами встановлювали «диктатуру пролетаріату». А соціал-демократи, включно з Тимошенком, виступали за еволюційний підхід, поступові перетворення та необхідність демократії. Головна відмінність полягала в тому, що більшовики виступали за цілковиту радянську владу та проводили централістську політику, а соціал-демократи наполягали: Україна має бути самостійною.

Ярослав Переходько, історик, співкуратор Енциклопедії архітектури України

Тимошенко брав активну участь у національно-патріотичних організаціях, зокрема сам заснував Українське художньо-архітектурне товариство. У 1917 році було проголошено Українську Народну Республіку, і згодом Тимошенко долучився до нового уряду незалежної України. Його призначили міністром шляхів, і протягом двох років він робив те, що вмів найкраще: планував та проєктував інфраструктурні проєкти. 

Тоді ж у Києві він заснував українську високу архітектурну школу. У 1921 році архітектор узяв участь у Другому зимовому поході армії УНР, а після поразки національно-визвольної боротьби переїхав до Львова. Того ж року більшовики захопили харківський архів з роботами архітектора. Після обшуку його помешкання, чекісти на двох вантажівках вивезли все, що стосувалося його бюро-майстерні, зокрема всі роботи з українського архітектурного стилю, над якими він працював протягом 12 років.

Вокзали прогресу

Сергій Тимошенко прагнув поєднати соціальне та національне визволення. Свої ідеї він транслював, зокрема, через архітектуру. Ідеї соціальної рівності проявлялися в його виборі об’єктів для будівництва: лише протягом перших років 20-го століття Тимошенко збудував залізничний вузол, приміщення кондукторських та паровозних бригад, школу, інтернат, шпиталь та жіночу гімназію на Волині, півдесятка ліній залізниці, електростанцію, виробничі цехи, робітниче містечко зі школою в Харкові, завод, силові станції, ще три містечка для робітників (кожне розраховане на 15 тисяч осіб), і кілька курортів на узбережжі Чорного моря. Кожен проєкт мав виконувати передусім соціальну функцію та наближати суспільство до ідеї соціальної рівності.

15 3 - <b>Партизанська архітектура.</b> Історія «лівого» архітектора Сергія Тимошенка, який боровся за незалежність України - Заборона
Залізнична станція Медведівка та залізнична станція Новомінська («Албаші»). Кубань. Фото: з відкритих джерел

Найохочіше він брався за проєктування вокзалів та містечок біля залізниць. Залізниця як символ прогресу могла зрівняти мешканців різних регіонів, об’єднати їх та дати рівні можливості людям, які були відірвані від міст чи «цивілізації». Зокрема, Тимошенко розробив комплекс з 19 вокзалів та інших будівель на Кубансько-Чорноморській козачій залізниці (нині — Краснодарський край у Росії), вокзал у Ковелі та лінії залізниці Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Яма-Бахмут-Микитівка, Гришине-Рівне разом з інфраструктурою.

Залізниця була символом та причиною прогресу. Куди веде залізниця — там виростає промисловість. На той час промисловість означала індустріалізацію, нові блага, статус, інвестиції та гроші.

Євгенія Губкіна, дослідниця архітектури, кураторка Енциклопедії архітектури України

Зазвичай Тимошенко проєктував залізничні вокзали в комплексі з будинками для робітників та іншими функціональними приміщеннями.

«Він мислив глобально й масштабно: хотів не просто побудувати окремий об’єкт, а думав про соціальну функцію всього проєкту», — пояснює Євгенія Губкіна.

Український стиль у підпіллі

«Як інженер він насамперед вирішував технічні завдання. Тобто спершу давав міцність та надійність, а вже потім думав про красу, — пояснює дослідник архітектури та історик Денис Вітченко. — Він не творив якісь химерні образи. Він створював будівлю, а потім її прикрашав».

Йому було важливо не просто повторити форми народної архітектури, а переосмислити їх та пристосувати до потреб нового часу.

denys vytchenko - <b>Партизанська архітектура.</b> Історія «лівого» архітектора Сергія Тимошенка, який боровся за незалежність України - Заборона
Денис Вітченко. Фото: з особистого архіву

«Потрібно було будувати сучасні будівлі, зокрема навчальні чи технічні, і для цього потрібні були сучасні матеріали: цегла, залізобетон, бетон, новітні покрівельні матеріали. Тому він перевтілював та модернізував архаїчні форми. І це зрештою стало тим, що ми називаємо українським модерном», — розповідає Вітченко.

До декорування Тимошенко ставився мінімалістично та вдумливо: якщо він додавав оздоблення, то воно несло конкретний меседж.

«Декор — це як редактура тексту наприкінці, — додає Євгенія Губкіна. — Це щось дуже важливе, що могло докорінно змінити акценти та скоригувати меседж будівлі. Для української архітектури модерну декор, навіть мінімальний, був важливим саме тому, що мав етнічну складову».

Політичний декор

В українському архітектурному модерні акценти теж розставляли різні: хтось використовував в оздобленні елементи бароко, а хтось — лише народні сільські мотиви.

«Вибір свідчив про ідеологію та політичні вподобання», — пояснює дослідниця. Ті, хто надавав перевагу етніці та народним елементам, одразу показували, що вони — «народники» та просвітяни. Сергій Тимошенко для оздоблення регулярно використовував елементи народної культури. Зокрема, копіював елементи з дерев’яної архітектури, використовуючи сучасні матеріали на кшталт бетону чи цегли.

«Робив він це майже підпільно, — пояснює Денис Вітченко. — Наприклад, проєктуючи колони, він замість пілястри будував дерев’яні стовпчики. Він додавав деталі: орнаменти, окантування. Інколи це було ледь помітно, і всі ці елементи треба було розгадувати. Фактично він впроваджував це «по-партизанськи». Кожен елемент української етнічної культури міг видати в ньому людину, яка не згодна з політикою чинної влади».

У 20-х роках Тимошенко із сім’єю вимушено емігрував до Чехословаччини, викладав архітектуру та будівництво в Українській господарській академії. Його учні писали в спогадах, що він дуже багато часу присвячував саме розповідям про український стиль і його особливості, сподіваючись, що радянська влада закріпилася в Україні ненадовго.

Він сподівався, що зміниться покоління й ці ж його учні приїдуть в Україну та почнуть розбудовувати там у тому числі інженерно-технічну інфраструктуру, маючи знання про український стиль.

Денис Вітченко, дослідник архітектури та історик

Перший придумав

Сергій Тимошенко руйнує одночасно кілька стереотипів про «ліву» архітектуру. По-перше — що вона передусім радянська, а якщо і з’явилася раніше, то хіба що у 20-х роках разом з конструктивізмом. Натомість про примат функціоналу над естетикою йшлося ще до революції, і Тимошенко був чи не першим, хто почав просувати ідею функціоналізму.

«Що ми взагалі розуміємо під «лівим»? У нас є уявлення про «лівих» як про комуністів із червоним прапором. А про функціональну архітектуру — ніби це лише конструктивізм та 60-ті роки, — каже дослідниця Євгенія Губкіна. — Чому ми думаємо, що УНР — не ліві? Виявляється, що вони теж ліві, але за самостійну Україну».

Соціальне в основі архітектури опинилося саме з легкої руки української архітектури модерну, зокрема Сергія Тимошенка, — пояснює дослідниця: «Радянський союз пишався, що придумав робітничі містечка, соціальне житло та гуртожитки біля інфраструктурних об’єктів — але виявляється, все це вже вигадали до них».

У 30-х Тимошенко працював головним архітектором сільськогосподарського будівництва в Луцьку. Другу світову війну він зустрів у Варшаві. За наступні кілька років, тікаючи від війни, він переїжджав десятки разів і врешті решт 1946 року осів у США. У 1950-му році він помре від серцевого нападу, але до цього встигне збудувати ще з десяток будівель для кількох країн на двох континентах. Згодом його син спроєктує метро у Вашингтоні.

Більше про український архітектурний модерн ви можете дізнатися з фільму Енциклопедії архітектури України.

Нагору