'
Читаєте зараз
«Просив побратима добити мене: гадав, що це кінець». Історія українського морпіха Георгія Рошки про бої за Маріуполь, оборону «Азовсталі» та визволення з полону

«Просив побратима добити мене: гадав, що це кінець». Історія українського морпіха Георгія Рошки про бої за Маріуполь, оборону «Азовсталі» та визволення з полону

Iryna Oliinyk

За підтримки громадської організації «Серце Азовсталі» Заборона продовжує ділитися історіями захисників Маріуполя. Цього разу редакторка Заборони Ірина Олійник поспілкувалася з уродженцем Криму Георгієм Рошкою.

Він був штурмовиком 36-ї окремої бригади морської піхоти, яка стримувала просування росіян на підступах до Маріуполя від 24 лютого 2022 року. Георгій разом із побратимами прикривали відхід українських військових до міста, маючи на озброєнні кілька комплексів NLAW та РПГ.

Смерть переслідувала воїна на позиціях у місті, на «Азовсталі», в полоні, проте не наздогнала. Ось його історія.  


Маріупольський напрямок: початок великої війни 

Близько трьох років, починаючи з 2017-го, я служив у добровольчому українському корпусі «Правий сектор», потім підписав контракт із ЗСУ та потрапив у миколаївську 36-ту окрему бригаду морської піхоти.

В нашому підрозділі я був гранатометником. За кілька місяців до початку великого російського наступу разом із побратимами тримали оборону на маріупольському напрямку.

24 лютого 2022 року ми перебували в населеному пункті Талаківка, що за 20 кілометрів від Маріуполя. Памʼятаю, як у переддень на позиції почали завозити протитанкові комплекси NLAW, РПГ та десятки ящиків з боєприпасами. І вже вночі наш напрямок ворог почав сильно обстрілювати з артилерії, а по Маріуполю працювала авіація.

Але ніхто не панікував: ми знищували противника й тримали позиції в Талаківці до 27 лютого. Потім надійшов наказ — відходити в бік Маріуполя на захист міста. Разом із десятком військовослужбовців я залишився прикривати відступ кількох підрозділів: близько доби ми утримували дорогу, аби ЗС РФ не взяли всіх в оточення. Росіяни скидали авіабомби, щоб знищити тих, хто забезпечував відхід основних сил. Там ми втратили двох побратимів. Вночі отримали наказ — відступати з позицій, і ми, аби ворог не засік, пішки подолали кілька кілометрів і пару годин чекали в посадці на техніку для евакуації. 

Утримання позицій на комбінаті імені Ілліча та прорив на «Азовсталь»

Біля маріупольського комбінату імені Ілліча за кожним підрозділом був закріплений сектор: тримали оборону. Я разом з іншими штурмовиками контролювали периметр приватного сектору на околицях Маріуполя. За 700 метрів від нас уже були позиції росіян.

Своє перше поранення я дістав 20 березня, під час контактного бою з піхотою РФ. Тоді по нас били з мінометних батарей, і поряд зі мною розірвалася міна. Одного побратима розірвало (тіло не змогли знайти), ще кілька були поранені, зокрема я: уламок потрапив у ногу, зламав кістку й вийшов наскрізь. Ходити не міг, тож мене доправили в один з бункерів.

13 квітня командир морпіхів Волина [Сергій Волинський] запропонував прориватися на «Азовсталь» до інших підрозділів, адже росіяни майже оточили комбінат. Це була ціла спецоперація, спланована з полком «Азов», Волина дав наказ намалювати на нашій техніці російський символ Z — так уночі наша колона техніки без жодного пострілу проїхала до заводу «Азовсталь». Ми були готові прориватися до своїх з боями.

Бої за «Азовсталь»: поранення та втрата кінцівки

У небі над заводом постійно кружляло кілька російських дронів. Вони стежили за величезним периметром «Азовсталі», щоби практично цілодобово бачити наші пересування. По інший бік річки стояли російські артилерійські установки, націлені на наші позиції. Ворог безліч разів штурмував завод — важких утрат було не уникнути. Але ми трималися, і росіянам не вдалося захопити «Азовсталь».

Попри поранення, я просив командира відпустити на оборону заводу. 2 травня ми удванадцятьох вийшли на позиції, зміна — через два дні. Ворог переважав кількісно, мав суттєво більше зброї, боєприпасів, підтримки з повітря. В нас же була лише стрілецька зброя, кілька гранат та РПГ.

Почався важкий бій — і я вдруге дістав осколкове поранення: за три метри розірвалася російська міна. Один осколок влучив у плече, інший перебив артерію та сухожилля на лівій руці — почалася сильна кровотеча. Побратим наклав турнікети, і це мене врятувало, попри значну втрату крові. Ворог вів настільки щільний вогонь, що евакуація до бункера була неможлива. Я просив добити мене: гадав, що це вже точно кінець. Турнікет тримався понад дві години, тому почалося змертвіння тканин, я перестав відчувати ліву руку, лише пальці рухалися. До бункера «Джерело» вдалося дістатися тільки ще через годину: медики зробили тампонування, наступного дня прооперували. Руку ампутували, але врятували життя.

Умови на заводі були складні, бракувало їжі. Ми їли всього раз на день: кашу й шматочок сала, плюс пляшка води. В бункері «Железяка» не вистачало місця на всіх поранених. За два метри від мого ліжка був операційний стіл: я постійно бачив, як хлопцями ампутували кінцівки. Під час операцій авіабомби пробивали дах: поранені під завалами, лікарі не зупиняються.

Постійно думав про сімʼю: дружину, дітей і матір. Було важко прийняти, що більше їх не побачу. Та з часом я змирився з тим, що загину в Маріуполі. 

Якось я підійшов до сержанта і сказав: «Жека, я вже не витримую, хочу застрелитися!». Він відповів, що має схожі помисли, але треба подумати про рідних. Так багато з нас одне одного підтримували. Через відсутність зв’язку ми не знали, що відбувається в інших частинах України і що з рідними. Ми чекали, що ось-ось турки по нас відправлять кораблі та влаштують «зелений коридор».

Полон у Донецьку: голод та загроза смерті

17 травня надійшов наказ від українського командування — скласти зброю для збереження життя українських військових. Я тоді самостійно не міг пересуватися, тож виносили побратими. Нас зустрічали озброєні російські військові та спецпризначенці. Змушували називатися на камеру, говорити свої дані.

Мене доставили в окупований Новоазовськ, де з побиттями допитували спершу росіяни, а потім терористи «ДНР». Звідти мене перевели в лікарню № 15 у Донецьку. На допиті росіян зацікавило, де та скільки часу я воював, чи стріляв по військових РФ, місцеперебування й дані рідних. Вони постійно тиснули психологічно, називали фашистом та зрадником, мовляв, я зрадив свою малу батьківщину — Крим.

У донецькій лікарні були жахливі умови. Аби помитися, мусили чекати, поки відстоїться технічна вода. Не вистачало ліків та навіть матеріалу для перевʼязок, використовували бинти з «Азовсталі», а рани обробляли тільки бетадином — от і все лікування. Нас морили: на сніданок давали кілька ложок каші й шматочок хліба, який ховали під подушками, аби поїсти вночі. Спати не могли, бо повсякчас відчували голод.

Організм просто не мав сил боротися з інфекцією через постійне недоїдання та відсутність медичної допомоги. Почала гнити кістка. Мали зробити операцію й відправити в Оленівку. Лікарі казали: якщо протягом місяця мене не прооперують, зараження піде далі і я помру.

Обмін на Запоріжжі та реабілітація

Перед обміном нас кілька разів заводили в автобуси, а потім казали, що, мовляв, Україна відмовилася нас забирати.

Врешті-решт 29 червня 2022 року на запорізькому напрямку мене обміняли. Найбільше вразило те, що наші хлопці з останніх сил трималися на ногах, були змучені й голодні, тоді як полонені російські військові, які йшли на обмін, виглядали здоровими та ситими, а в руках тримали повні пакунки. Після обміну мене одразу прооперували в лікарні № 9 у Запоріжжі. Тривалу реабілітацію я проходив спершу в Полтавській області, потім у львівському центрі «Галичина».

Лондонський марафон: збір коштів для ветеранів

Мені зателефонувала сестра Волини Тетяна та запропонувала долучитися до марафону в Лондоні для підтримки українських ветеранів. Згодом зі мною сконтактувався благодійний фонд «Громадянин», який організував участь.

На підготовку було всього півтора-два місяці, відстань — 42 кілометри. Звичайно, для тренувань потрібно більше часу. Ми з Олексієм Руденком займалися з тренером з Дніпра Славою Кулаковським. Він в онлайн-режимі надсилав дистанції, які щодня треба було бігти. Починали з 8–12 кілометрів, згодом перейшли на 20–25.

В правій нозі ще залишилося шість осколків після поранення на «Азовсталі», але я не мав права зупинитися: всю дистанцію біг майже без перепочинку. Після 20 кілометрів відчув неймовірний біль у спині та колінах. Але мені все вдалося! 42 кілометри за 5 годин і 14 хвилин.

Головною метою участі в марафоні було зібрати кошти для українських ветеранів, які потребують протезування та реабілітації. Спільна ціль — 300 000 фунтів стерлінгів. На жаль, зібрали набагато менше, тож у хід пішла медаль.

У нас брали інтерв’ю ВВС та CNN. І в одному з них я запропонував подарувати свою медаль за участь у марафоні тій людині, яка задонатить найбільшу суму на потреби українських ветеранів. Життя та здоровʼя українських військових дорожчі за будь-яку медаль, тому збір триває.

Інтеграція в цивільне життя та відкриття власної справи

Зараз у планах відкрити равликову ферму. Я познайомився з людьми в Україні, які працюють у цій сфері багато років та мають великі господарства з вирощування равликів, власні ресторани, експортують продукцію за кордон. Вони запросили до себе, аби навчити особливостей ведення цієї справи.

Основні труднощі — це сезонність роботи: ферма може працювати тільки в теплу пору року. Тому шукаю й інші бізнес-ідеї.

Багато колишніх військових, навіть побратими з нашого підрозділу, після поранення падають духом та починають зловживати алкоголем. Якщо все вдасться, хочу на власному прикладі показати їм, що можна займатися своєю справою та заробляти, а не просто чекати допомоги від держави. Звичайно, моїм пріоритетом залишається підтримка військових, які зараз на фронті. Сьогодні збираю кошти на автомобіль для одного підрозділу. Якщо я не можу воювати, тоді хоч так допомагатиму ЗСУ нищити ворога.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій