Читаєте зараз
Мешканець Чорнобиля рятував полонених і боровся з колаборантами в зоні відчуження. Та потім йому спалили майно

Мешканець Чорнобиля рятував полонених і боровся з колаборантами в зоні відчуження. Та потім йому спалили майно

Anastasiya Oprishchenko
Чорнобиль і деокупація: корупція, колаборанти, помста. Що відбувається в зоні відчуження

За пʼять місяців війни 63-річний Леонід Струк із Чорнобиля втратив сон, здоровʼя, а також гараж з автівкою, інструментами та майже всіма документами. І якщо перше в нього забрали росіяни, які окупували зону відчуження на початку повномасштабного вторгнення, то у знищенні гаража чоловік звинувачує місцевих. Каже, підпалили. Чоловік називає зону відчуження державою в державі: мовляв, там панують свої правила і закон діє не для всіх. Ба більше — за місяць в окупації чимало чорнобильців почали працювати на росіян, а тепер мстяться, що він називає їх колаборантами. 


«24 лютого я прокинувся від тиші. Така тиша була в Чорнобилі — жах! Завів машину, рушив містом — нікого немає. Під’їхав до адміністрації зони відчуження — зачинена. Під’їхав до поліції — ні душі», — розповідає Леонід Струк, запалюючи цигарку тремтячими руками.

Майже все життя зі своїх 63 років Леонід Струк провів у зоні відчуження, в будинку своїх батьків. У Чорнобилі він навчався, працював на атомній електростанції та зрештою вийшов на пенсію. Остання його посада — інженер із перевезення небезпечних вантажів. Вивозив ядерні відходи.

Ми розмовляємо біля інституту радіології в Києві — через тривале проживання в межах зони відчуження чоловік іноді приїздить сюди на огляд. Однак ніколи не знає, чи зможе повернутися додому, особливо зараз.

У зоні відчуження живе дві основні групи людей. Є так звані самосели — їх спокійно пропускають через КПП за територію зони й назад, адже вони мають спеціальні перепустки. Інша справа — ті, хто живуть у зоні відчуження з малих років, їх місцева адміністрація не визнає. Для цих людей будь-яка поїздка за межі зони відчуження може стати останньою, оскільки є ризик, що адміністрація не надасть перепустки на повернення.  

Так сталося і з Леонідом.

Чоловік пояснює: зона відчуження — це держава в державі. Тут діють не закони, а «свої» правила. Так у зоні відчуження займаються незаконним вирубуванням лісів, мисливством і риболовлею за підтримки місцевої поліції.

Леонід повільно курить — то відкладає цигарку, то знову бере її до рук. Згадує, що на початку російського вторгнення в лютому він дивувався, чому мости через річку Прип’ять не підірвали, а тільки завалили блоками, тоді як міст через річку Вуж підірвали наполовину.

«Я не військова людина, не тактик і не стратег — не знаю, чому наші військові так зробили, — каже Струк. — Але вже десь о 12 годині [24 лютого] я побачив перших росіян. «Орки» виїхали якраз навпроти мене — живу біля річки Прип’ять, там, де колись була поромна переправа. Я зрозумів: вони розблокували міст і безперервно рухалися в бік Києва».

Окупація

Перші 3–4 дні повномасштабного вторгнення росіяни не заходили в Чорнобиль, а проїжджали повз, розповідає Струк. У місті було і світло, і зв’язок. Леонід бачив пересування ворожої техніки й передавав дані в СБУ за номером телефону, що отримав від працівника пожежної частини.

За словами чоловіка, у зоні відчуження станом на 24 лютого жило понад 200 місцевих. Усі інші — працівники зони. Пожежна частина залишилася в повному складі та під час окупації гасила загоряння внаслідок обстрілів. Крім того, лишалися працівники медичних частин: усі лікарі, молодший медперсонал і медсестри.

Леонід Струк згадує, що коли росіяни заходили до хат і нікого не було вдома — трощили двері. Шукали все, що погано лежить. З магазинів спочатку винесли все спиртне та цигарки. А коли поставили в місті свою комендатуру — почалися ротації: одні їхали в Ірпінь, інші — грабували й обшукували людей у Чорнобилі. 

Місцеві, які залишилися в зоні, усіляко допомагали одне одному. Знайомий Леоніда роздавав продукти харчування, що зосталися на складах: м’ясо, крупи, борошно, олію та консервацію. Отож їжі в місцевих було вдосталь. Проте комунікації в зоні почали пропадати, щойно росіяни окупували ЧАЕС у сусідній Припʼяті.

Леонід знав, що на захопленій станції мав залишитися оперативний або обслуговчий персонал, тож одного дня він вирішив спробувати витягти їх звідти. Та на території ЧАЕС його одразу зустрів озброєний російський військовий.

«Я сказав йому, що тутешній — хотів би забрати людей, хоча б дівчат. Їжі на станції було небагато, тож наполягав, що ми, місцеві, будемо годувати людей і знайдемо їм прихисток, — пригадує Леонід. — За 20 хвилин вийшов 30–40-річний росіянин у чорному одязі. Заявив, що всі співробітники станції відмовилися їхати. Але ж я знаю станцію: якщо треба щось повідомити — роблять оголошення по гучномовцю, але ніхто нічого не оголошував. Тож я розвернувся й поїхав додому».

Докладніше про те, як окупанти місяць тримали в заручниках персонал ЧАЕС, Заборона розповідала тут.

Після того, як у зоні відчуження пропав звʼязок, зловити мережу можна було лише з трьох точок: нагорі біля церкви, у парку, де поховані воїни Другої світової, та на пʼятому поверсі старого інтернату. Але дзвонити треба було самому, оскільки всі вхідні сигнали глушили.

Коли працівники СБУ, через яких Леонід передавав інформацію про росіян, перестали виходити на звʼязок, чоловік почав телефонувати колишній прокурорці Чорнобиля, яка перебувала у Славутичі. Одного дня вона сказала: «Прийшли люди в чорному — можливо, їхній СОБР, розшукують людей».

За кілька днів Леонід біля річки зустрів дві машини з людьми в чорному. Каже, вони мали при собі карту Чорнобиля з усіма вулицями й будинками. Показали її Леоніду, питали, де живуть працівники поліції та СБУ. Леонід не сказав. Машини поїхали.

Полонені

23 березня Леонід Струк приїхав до будинку свого товариша і зустрів там двох немісцевих хлопців.

До того, як потрапити в Чорнобиль, 45-річний Вадим Сидоренко і 32-річний Ростислав Патрін два дні просиділи в ямі — окупанти взяли чоловіків у полон у селищах Іванків і Бородянка на Київщині. 

У розмові з Забороною Вадим згадує: «З’явилося багато людей у чорній формі. Я так зрозумів, це був СОБР — спеціальні війська, які проводили зачистки територій. Спочатку вони шукали ЗСУ, атовців. Потім брали всіх без розбору».

Та сама доля спіткала й Ростислава. Їх із Вадимом урятувало те, що росіяни приїхали на ротацію до Чорнобиля, де й кинули всіх полонених.

«Сказали: «Живіть, собаки», — згадує Вадим.

Струк і деякі місцеві спочатку ставилися до чоловіків із підозрою, та виявилося, що мають спільних знайомих. Тоді Леонід вирішив узяти Вадима й Ростислава під свою опіку. 

«Він перевіз нас, заселив у хату, пообіцяв, що доправить човном до села Страхолісся — звідти ми мали йти пішки [до рідних селищ], — каже Вадим про Леоніда Струка. — А наступного дня до нас приїхали [троє] місцевих, і, скажу чесно, було дуже страшно. Вони були злі, говорили — ми живемо за порядками росіян, тому йдіть звідси». 

За словами Леоніда, ті чоловіки, що приїжджали до колишніх полонених, співпрацювали з військовою комендатурою росіян у захопленому Чорнобилі. Вони казали Струку, що Вадим і Ростислав створюють додаткові проблеми в місті, що росіяни шукатимуть їх і через це не будуть церемонитися з місцевими. Ті чоловіки зрештою пішли, втім, пообіцяли, що розкажуть про Вадима й Ростислава окупантам.

«Я дивився на хлопців і бачив, що вони як загнані звірі. Плакав, бо не розумів, за що так із нашими. Вадим теж плакав: «Дядя Льоня, кожен день тут — це рік життя моєї матері. Вона не знає, де я. І я не знаю, як повідомити», — згадує Струк.

Однак ані наступного дня, ані за тиждень росіяни по Вадима та Ростислава не повернулися. Наприкінці березня 2022 року вони якраз збиралися відводити війська із зони відчуження — Леонід вважає, що тоді їм було не до розшуку полонених. Уже 1 квітня вони повністю покинули Чорнобиль, а перед тим, відступаючи, зруйнували зведений на початку повномасштабного вторгнення міст через річку Припʼять. 

Того ж дня Вадим із Ростиславом попрощалися з Леонідом, доїхали до зруйнованого мосту, де зустріли ЗСУ, і вже з їхньою допомогою дісталися додому.

«Я не думав, що виживу, — каже Вадим. — Як повернувся, ми із сім’єю лише за місяць змогли остаточно усвідомити все, що відбулося. Коли [росіяни] зайшли [в Іванків], вони вважали нас за тварин. Це абсолютний геноцид, ніхто з них не сприймав нас як людей, говорили з нами тільки матом».

Після деокупації

Для Леоніда Струка звільнення Чорнобиля від окупантів стало лише продовженням суцільних негараздів. Каже, після деокупації зрозумів, що силою зло не поступається добру — побачив це на прикладі місцевих.

«З відходом росіян вони [місцеві жителі] почали потроху мародерити, красти паливо і зливати соляру», — розповідає він.

Коли на початку квітня до Струка приїхав старший дільничний Чорнобиля, чоловік почав розповідати йому про місцевих, що співпрацювали з окупантами та хотіли здати Вадима й Ростислава. А вже за кілька днів знайомі з керівництва зони відчуження розповіли Леоніду, що у фейсбуці пишуть, ніби він «прихистив двох «орків».

«Я розповів дільничному про мародерство місцевими, — каже Леонід. — Мабуть, найкраща оборона — це напад. Усі боялися, що доведеться відповідати [за співпрацю з окупантами], і вирішили, що легше втопити мене».

Струк каже, що зі своїми свідченнями пішов до місцевої поліції, де в присутності правоохоронців відкрито заявив, що «якби поліція менше кришувала цих злодіїв, то нічого з того, що відбувалося під час і після окупації, не було б». Після цих слів Леоніду порадили поїхати в Київ — до департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції. Так він і зробив та подав заяву щодо колабораціонізму в зоні відчуження проти трьох мешканців Чорнобиля. Але, повертаючись 15 квітня зі столиці, Струк не зміг потрапити додому.

«Стоїть [на КПП зони відчуження] якийсь хлопчик у формі й каже: «У мене розпорядження вас не пускати», — розповідає Леонід.

Щоби потрапити в зону, треба мати спеціальну перепустку — Струк мав її як мешканець зони та колишній працівник ЧАЕС. Поліція на КПП перевіряє, чи перепустка дійсна, після чого пропускає. Однак Леоніду заїхати не дали. Причин не пояснювали, до адміністрації чи відділку поліції не викликали. Тож чоловік повернувся до департаменту внутрішньої безпеки.

«Сказав, що мене не пускають. Працівники ДБР комусь зателефонували — і я проїхав у зону», — пояснює він.

Та згодом ситуація повторилася. Леонід написав заяву до ДБР, звернувся до пресцентру МВС України. Через якийсь час, за словами чоловіка, йому зателефонували з зони відчуження і пообіцяли, що тепер він точно зможе проїхати додому. Струк дійсно зміг повернутися до Чорнобиля, але ввечері того ж дня пережив ще одне потрясіння.

Пожежа

Леонід крутить недопалок між пальцями. Про те, як за кілька годин вогонь у гаражі знищив його автівку, інструменти та майже всі документи разом із паспортом і перепустками в зону, чоловік говорить зі сльозами в голосі. В протоколі поліції про причину пожежі написали так: «потрапляння малокалорійного джерела запалювання на горючий матеріал». Простою мовою — хтось підпалив дах гаража. 

Струк упевнений: гараж підпалили навмисно. Вважає це помстою за те, що відкрито розповідає про колаборантів у Чорнобилі й тих, хто, на його думку, їх кришує.

«Я не маю доказів, що це саме поліція чи ті троє [що хотіли здати Вадима та Ростислава окупантам] спалили мені гараж із сараєм, але маю думку, що то були вони, — каже Леонід. — Вчинити підпал могли в будь-який момент — я тиждень провів у Києві, але вони зробили це саме тоді, коли я був удома. Інспектор пожежної частини сказав: пожежа організована професійно. Парадокс у тому, що місцева поліція сама це розслідує. Думаю, вони просто хочуть показати, хто тут головний — і якщо хтось скаже хоч слово на поліцію, так буде з кожним».

Вадим Сидоренко розповідає Забороні, що до нього та Ростислава приїжджали із СБУ й НАБУ. Чоловіки були готові йти на поліграф та підтвердити слова Леоніда про колаборантів серед мешканців Чорнобиля. Але перевірку на детекторі брехні їм не влаштовували й про чорнобильців майже нічого не питали. Працівників цікавило лише, чи дійсно Вадима та Ростислава затримували росіяни.За словами Леоніда, на сьогодні справу про колабораціонізм не розслідують, і чоловік не знає, що робити. Всі документи та копії заяв до ДБР і Нацполіції згоріли в пожежі [Заборона звернулася до зазначених органів щодо підтвердження отриманих від Леоніда Струка заяв, але наразі не дістала відповіді].

Струк задумливо дивиться на свої руки та недопалок. Пропонує пройти до нього в палату — там лежать копії документів про завдані збитки внаслідок пожежі. Чоловік простує парком, повільно похитуючи головою. Заходить до лікарні при інституті радіології, хазяйновито крокує коридорним лабіринтом.

«Я розумію: в Україні зараз війна, і те, що трапилося зі мною, — дурниця. Та мені найбільше болить, що це зробили свої. І зробили так показово, ніби вони тут хазяї — мовляв, що ти нам зробиш? — говорить Леонід. — Вони будуть розуміти, що закон тут не той, що встановила держава, а той, що встановили оці поліцейські, наприклад. Це ж буде як у Росії — поліцейська держава. Я зрозумів, що наша правоохоронна система нічим не краща за російську».

Зараз у Леоніда є довідка для того, щоби потрапити до Чорнобиля, але він упевнений — туди його більше не пустять. Леонід має житло в Славутичі, тож після виписки з лікарні планує поїхати туди. Проте дуже жалкує, що не може повернутися до будинку своєї родини.

«Мені нічого вже не потрібно, єдине прохання — жити до смерті на своїй землі, бути похованим біля своїх батьків, — каже він. — Я не знаю, скільки мені залишилося на цьому світі, але я дотримуюся двох правил: говорити правду і робити добро. Якщо за таким принципом не житиме хоча б кожен третій, то в нас нічого не буде. Після перемоги наших в України залишиться найстрашніший ворог, з яким, якщо не боротимемося, станемо гіршими за Росію. Це корупція. Це мій — і наш — обов’язок перед дітьми й онуками боротися з цим злом».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору