Читаєте зараз
Не подобається життя в Києві? Вагітним ще складніше. Колонка журналістки Лєри Широкової

Не подобається життя в Києві? Вагітним ще складніше. Колонка журналістки Лєри Широкової

Valeriya Shirokova
Автор:
Не нравится жизнь в Киеве? Беременным еще сложнее. Колонка журналистки Леры Широковой

Мене звати Лєра Широкова. Я журналістка, ведуча «Радіо НВ», авторка подкасту «Лєро, коли онуки?» — і я вагітна. 

«Ні, вагітна жінко, тобі не буде комфортно, тому краще сиди вдома і не висовуйся, якщо не хочеш плакати чи страждати», — це фраза, яку до мене найчастіше промовляла столиця останні пів року. 

Життя в місті мене завжди більш-менш влаштовувало, але коли зміни у моєму тілі стали помітними — зрозуміла, що Київ максимально ворожий до вагітних. Особливо це помітно з лівого берега. І ось чому. 

Київ — велике місто без туалетів. А фрази «я вагітна» і «я хочу в туалет» — майже синоніми. Після шостого місяця дитина всередині жінки виростає настільки, що починає тиснути на сечовий міхур. Це буквально означає, що іноді треба ходити в туалет раз на 30 хвилин. Навіть якщо ти щойно була в туалеті, це не гарантує, що тобі не потрібно буде сходити ще раз за 10 хвилин, якщо дитина різко вткнеться головою в сечовий міхур. Я цього не контролюю. Я можу контролювати тільки кількість туалетів на моєму шляху. 

Мій типовий маршрут до роботи такий: 20 хвилин пішки до метро, 20 хвилин у метро, і ще 15-20 хвилин пішки до офісу. За цей час я можу захотіти в туалет двічі. На станціях метро біля ринків, наприклад на «Почайній», є туалет. За п’ять гривень спеціально навчена жінка дасть тобі благословення і 50 сантиметрів паперу особисто в руку. І це оптимістичний варіант, адже поблизу більшості зупинок громадського транспорту туалетів узагалі немає. 

На останніх місяцях вагітності я планувала маршрути через домівки моїх подруг з піт-стопами на «попісяти». Також є варіант ходити в туалет у кав’ярні. Але коли ти кожен день по дорозі на роботу заходиш у ті самі кав’ярні виключно з метою відвідати туалет, на тебе дивляться з подивом.

Громадський транспорт ходить не за графіком. І це проблема. Ось найпринизливіша ситуація, яка трапилася зі мною за всю вагітність. Автобус 115, який дозволяє без пересадок дістатися від моєї роботи додому, запізнився на 50 хвилин. 50 хвилин у перекладі з вагітної — це «сходити у туалет двічі». Google-мапа брехала, кажучи, що автобуси йдуть кожні 20 хвилин. Їх не було.  

Звичайно, коли він приїхав, я була у кав’ярні, куди попросилася в туалет. Повертаючись на зупинку, я побачила, як усі три автобуси, які мали їхати кожні 20 хвилин, синхронно поїхали протягом двох хвилин. Один за одним. Ще за кілька хвилин приїхав четвертий. Це означало, що наступний 115-й буде знову лише за годину.

За п’ять зупинок до мого будинку мене почало страшенно нудити. Це був мікс із заторів і токсикозу. А вагітність, нагадую, — це часткова втрата контролю над тілом. Тож я розуміла, що з великою ймовірністю мене скоро знудить.

Вийти з автобуса — значить, невідомо, коли ти сядеш у наступний, адже для них не існує графіка. Я дістала пакетик-маєчку, а коли прийшов час — зробила це у нього. Це було принизливо, але мені було настільки погано, що вже не переймалася. Люди розійшлися, чоловік, який сидів біля мене, пересів. Я відчувала зневагу, осуд і німе питання «як так можна?».

Я доїхала свої чотири зупинки, тримаючи пакет із блювотою в руках, і урочисто викинула його у смітник, вийшовши з автобуса. Після цієї історії я написала купу скарг на гарячу лінію КМДА для звернення громадян. Відповіді директора транспортного департаменту були штибу «так буває, що поробиш, такий у нас у Києві трафік, такі затори». 

Міська електричка — прекрасна альтернатива тим, хто не любить заторів, але… Я їздила нею на роботу без пересадок. Графік незручний: вона ходила лише вранці та ввечері. Для мене було комфортно їздити електричкою вранці. Поїздка від Дарницького вокзалу до «Почайної» тривала 25 хвилин. Втім, одну з вранішніх електричок скасували. Я писала прохання її повернути, пояснювала, що тепер електрички переповнені і це не дуже допомагає дотримуватися дистанції у розпал пандемії. 

Про всяк випадок я навіть сходила на марш за Київ із плакатом «Як не хочеш міську істеричку — дай нормальну міську електричку!». Це дало результат: ще дві електрички скасували. 

І це я торкнулася виключно теми транспорту. Навіть не хочу починати розповідати історію, як я вже третій рік поспіль прошу владу полагодити триметрову діру в прогулянковій дорозі біля озера Сонячне, де переважно гуляють діти й батьки з візочками. Та сама дорога, по якій скоро з візочком гулятиму я. 

Чи може Київ бути комфортним для вагітних? Напевно. Для цього треба небагато — наприклад, щоб влада міста мала на меті не знущатися з вагітної жінки, а допомагати їй, будуючи місто на податки, які вона сплачує. Наприклад, побудувати громадські туалети там, де зазвичай великий трафік людей. Києве, у тобі мешкає понад чотири мільйони людей, і всі вони користуються туалетами. Думаю, ти про це не знаєш, бо є відчуття, що ця інформація для тебе засекречена.

Було б непогано, аби громадський транспорт мав перевагу у русі — наприклад, у європейських містах для цього є окрема смуга. Думаю, багато хто пересів би в автобус, якби він приїхав за 20 хвилин, а автівка би пхалася по ранкових заторах півтори години. А якщо ідея з автотранспортом виглядає так складно, можна хоча б не забирати ті сумнівні блага у вигляді трьох електричок на годину, які зранку допомагали мешканцям лівого берега виїхати на правий. Це навіть трошки комічно, що я сумую за іржавими електричками, які постійно приїздили із запізненням. Але це реалії Києва.

На сайті очільника міста Віталія Кличка сказано, що Україна буде сильною. Проживши останні пів року вагітною, можу переконливо сказати тільки одне: я в цьому місті стомлена від заторів, з пакетиком блювоти у руках. А сильними і місто, і держава стануть тоді, коли влада поважатиме потреби і права кожного і кожної.

Заборона вже робила великий спецпроєкт про те, чому в Києві стає нестерпно жити і далі буде тільки гірше. Але якщо ви хочете трохи позитиву — прочитайте, як Івано-Франківськ намагається стати містом для всіх і чому інклюзія потрібна не тільки людям з інвалідністю.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору