Уроки самоцензури. Незалежна журналістика в Україні на третьому році вторгнення

Медіа під час війни є критично важливою інфраструктурою. Тому що точна, правдива інформація може допомогти людям вижити, тоді як дезінформація або фейкові новини — можуть убити.

Журналістка, співзасновниця Заборони та директорка фундацій Daily Humanity й 2402 Foundation Катерина Сергацкова ділиться думками про стан журналістики в Україні.

Лишитись такими, якими ми були ДО

Останнім часом я часто подумки повертаюсь у перші дні повномасштабного вторгнення — аби згадати, які дії й думки переважали саме тоді, коли здавалося, що цілий світ руйнується у нас на очах.

Я дуже добре пам’ятаю, як на першому екстреному плануванні редакції Заборони, коли я була головною редакторкою, кілька людей у команді говорили, що журналістика тепер вже не має сенсу, і треба йти допомагати армії. Виклик, що постав перед нами, був справді неосяжним. Складно було повірити у те, що з ним можна впоратись і лишитись такими, якими ми були ДО.

Пам’ятаю, як написала у редакційному чаті: у нас у всіх зараз починається нове життя.

Бути журналістом на війні

Невдовзі ми дізналися, що наш колега, фотограф Макс Левін, загинув під Києвом під час роботи над репортажем. Він, в касці та бронежилеті з написом «ПРЕСА», був застрелений російським солдатом з близької відстані. Того ж дня в іншій частині Київщини був убитий американський журналіст Брент Рено, який знімав фільм про евакуацію мешканців Ірпеня. Через два дні в тому ж районі була вбита місцева продюсерка FOX News Саша Кувшинова та її колега П’єр Закревскі. Це були лише перші два тижні війни.

Тоді багато хто зрозумів, що під час війни бути журналістом так само важливо, як бути військовим чи пожежником. Що медіа є критично важливою інфраструктурою. Тому що точна, правдива інформація може допомогти людям вижити, тоді як дезінформація або фейкові новини — можуть убити. Росіяни теж це розуміли. Тому бути журналістом на війні стало як ніколи раніше небезпечно. А свобода преси стала однією з ключових воєнних цілей.

Інформаційна тиша та марафон «Єдині новини»

Чи зрозуміли це у верхівці держави?

Навряд чи. У перші ж дні повномасштабного вторгнення Офіс президента разом з РНБО й Міністерством культури та інформаційної політики запровадили марафон «Єдині новини», який мав на меті інформувати українців про все, що відбувається у країні. З офіційної позиції. Спочатку від такого об’єднання вигравали усі: кожен громадянин стежив за розгортанням подій в країні і розумів, як на ті чи інші виклики реагує влада та ЗСУ. Проте у марафон не взяли представників опозиційних до влади телеканалів, і невдовзі стало зрозуміло, що альтернативної інформації на цій платформі очікувати не варто.

Але альтернатив було небагато й на інших майданчиках: державним органам вдалося встановити культуру «інформаційної тиші» щодо суспільно важливої інформації. Про це я писала у колонці «Чи погіршився стан свободи слова в Україні під час повномасштабного вторгнення?» рівно рік тому на Забороні. Ця культура в певному вигляді зберігається і дотепер.

Ще у березні 2023 року тодішній міністр культури та інформполітики Олександр Ткаченко, який водночас був головним куратором марафону «Єдині новини», відкрито говорив про можливість впровадження воєнних цензорів у редакціях. І він не був одиноким у своєму бажанні контролювати українські медіа: про те, що військова цензура потрібна, говорили й політики, і блогери, і «публічні інтелектуали». Наприклад, Віталій Портніков висловився під час конференції National Media Talk 12 жовтня 2023, що «головне в державі, яка бореться за своє майбутнє під час війни, — це ефективна воєнна цензура, яка не дозволяє медіа і громадянам розповідати про те, що відбувається в армії та в зоні бойових дій». Щоправда, цю тезу він продовжив критикою того ж марафону «Єдині новини», який замість «ефективної воєнної цензури» став інструментом цензури політичної.

Переслідування журналістів: Bihus.Info, «Слідство.Інфо»

Тим часом ситуація зі свободою слова тільки погіршувалась. У лютому 2024-го стало відомо, що Департамент захисту національної державності СБУ стежив за журналістами-розслідувачами Bihus.Info і злив відео зі стеження на широкий загал. Журналісти швидко дізналися, хто за цим стояв. Виявилось, що це ті самі співробітники СБУ, які протягом 2023 року проводили неформальні допити-«інтерв’ю» українських журналістів.

Саме цей департамент намагався встановити контроль над працівниками українських та іноземних ЗМІ в обмін на отримання військової акредитації, яка надає доступ до роботи у зоні воєнних дій. Декого співробітники того департаменту відкрито намагалися завербувати чи залякати. Про це стало відомо і на міжнародній арені. Про практику неформальних допитів випустив звіт Комітет із захисту журналістів CPJ. Прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо звернув увагу на проблему зі свободою слова і доступом до зони воєнних дій під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським у Києві.

Але в Офісі президента ніяк не відреагували на це, поки не сталася ситуація з Bihus.Info. Далі стало відомо, що деякі співробітники СБУ, які мали стосунок до стеження, були звільнені з посад у департаменті — проте не всі. Та головне, що системна проблема не зрушила з місця.

1 квітня у Києві журналістові «Слідства.Інфо» Євгенію Шульгату намагалися вручити повістку. Це дивним чином сталося після того, як він зробив розслідування про збагачення керівника Департаменту кібербезпеки СБУ Іллі Вітюка. Колеги вважають, що у такий спосіб співробітники спецслужби намагалися залякати редакцію, щоб там не публікували розслідування. Проте журналісти не злякалися й оприлюднили все, що назбирали у ході розслідування, а також подали заяву у правоохоронні органи щодо дій СБУ.

Темники та залякування медійників

На журналістської конференції у Бучі в травні 2024 року багато обговорювали нові виклики, що постали перед медіа на третьому році повномасштабної війни. Тоді розслідувач «Української правди» Михайло Ткач озвучив те, що навесні 2022 року було спільним для більшості журналістів: «На початку війни ми говорили, що після перемоги будемо розслідувати. Але потім зрозуміли, що перемоги й не буде, якщо не бити по руках».

Ткач вже давно є одним з тих журналістів, що б’ють по руках корупціонерів і колаборантів своїми розслідуваннями. Але ціна такої роботи під час вторгнення зросла у рази. «Українську правду», і особливо Ткача та головну редакторку Севгіль Мусаєву, регулярно залякують герої їхніх матеріалів, спецслужби та анонімні «шанувальники». Сказати, що це створює нездорову атмосферу на межі виживання, — це не сказати нічого.

Наприкінці травня ми дізналися, що нове керівництво державної агенції «Укрінформ», судячи з розслідування «Української правди» та матеріалів, які були опубліковані слідом, отримувало від Офісу президента України та регіональних адміністрацій так звані темники щодо небажаних тем і спікерів і спускало це вниз, на журналістів. Формат темників активно використовувався за часів президента Віктора Януковича. Його ключовою ціллю був контроль за наративами: вся інформація, яка виходила на публіку, мала пройти певний фільтр. Це було частиною інструментарію цензури. Повернення такої практики свідчить про те, що у людей, які працюють у менеджменті медіа, є толерантність до влади та цензури воєнного часу, а це, на мій погляд, — в тому числі наслідок тривалої самоцензури.

Цензура та самоцензура

Демократія в усьому світі занепадає. Вона спирається на свободу преси як одну з основних цінностей. Преса ж перебуває під постійним тиском: цензури, атак, «алгоритмів» соцмереж, самоцензури. Якщо незалежна журналістика впаде, то й демократія впаде разом з нею. Безпека журналістів є питанням виживання суспільства. Тож ті, хто обмежує свободу слова, зменшують наші шанси на виживання. Така арифметика зараз.

З 2022-го до 2024 року 16 журналістів були вбиті російською армією в Україні під час виконання службових обов’язків. Ще десятки отримали поранення. Сотні журналістів пішли служити у ЗСУ або прямо зараз отримують повістку. До 30 українських журналістів перебувають у російському полоні. Це все означає, що досвідчених журналістів стає все менше, в той час як роботи — все більше. 

За даними нещодавнього опитування журналістів, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва на замовлення Центру прав людини ZMINA, 95% журналістів вважають, що в українських ЗМІ є цензура. Журналісти, які визнавали наявність цензури, найчастіше заявляли, що вона здійснюється з боку різних органів державної чи місцевої влади, а також власників ЗМІ. На третьому місці — самоцензура. Такі цифри показують не тільки рівень проблеми, а й те, що проблему нарешті почали визнавати.

Якщо на початку вторгнення багато хто вважав, що журналістика більше не потрібна, то зараз стає дедалі очевиднішим, що вона потрібна як ніколи раніше, — і потребує захисту як ніколи раніше.