Руйнування почасти стає однією з ключових тем документального кіно, а митці-документалісти дедалі частіше обирають для своїх робіт країни, де відбуваються війни, репресії чи радикальні кліматичні зміни. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова відвідала один з найважливіших фестивалів документального кіно у Європі CPH DOX, що відбувся у Копенгагені, і розповідає про тенденцію, яка проходить червоною ниткою у фільмах з різних країн світу.
Іноді дія чи мова у фільмі не така важлива, як важливо вловити сенс міста, в якому відбувається зйомка. Саме місто, або місце, може диктувати зміст фільму і те, як піде процес та до чого він призведе. Це слова президента Європейської кіноакадемії, режисера та мецената Віма Вендерса, що пролунали зі сцени одного з найважливіших у Європі фестивалів документального кіно CPH DOX.
Поруч із Вендерсом тоді була режисерка іранського походження Афсун Моширі, яка спродюсувала серію короткометражних документальних фільмів Sense of place («Сенс місця»). Це кіноальманах від шести іранських режисерів, знятий в різних містах країни. Моширі зауважила, що іноді фільм — це єдиний спосіб задокументувати місто, якого потім, можливо, не буде, або суспільство, яке може докорінно змінитися. І це сумний, як на мене, вирок для людей, які займаються документальним мистецтвом по всьому світу.
Вім Вендерс та Афсун Моширі на фестивалі CPH DOX, 2023 рік. Фото: CPH:DOX / Facebook
Сумний — тому що доводиться знімати міста, місця чи об’єкти не просто аби запам’ятати їх, а й зафіксувати момент перед їхньою фізичною смертю.
Дослідниця фотографії Сюзан Зонтаґ помітила таку властивість людського сприйняття візуальної реальності: люди запам’ятовують за допомогою фотографій, але пам’ятають лише фотографії — зображення затьмарює інші форми розуміння і запам’ятовування. Вона писала це в часи, коли ще не було смартфонів, і кожен другий на планеті не міг фотографувати усе, що бачить навколо. Проте саме так виглядає нинішня реальність: люди все більше звертаються до фотографій і відео, щоби згадати, як виглядає місце, яке вони зняли, — і при цьому часто не можуть пригадати історію, яка стоїть за зображенням, ситуацію, в якій воно було зроблене, чи враження, яке це місце справило на глядача.
Кадр із фільму Density of Emptiness («Щільність порожнечі»)
Тобто, якби Євген Нікіфоров не зробив десятки тисяч фотографій українських мозаїк радянських часів, які вийшли великою книгою у 2017 році, навряд чи у пам’яті суспільства залишилося б місце для осмислення цих мозаїк. Або, якби Олексій Радинський не зняв фільм про «Тарілку» на «Либідській» і її автора, архітектора Флоріана Юр’єва, чи вдалося б взагалі врятувати пам’ятку архітектури від знищення будівельником? Практика останніх років показує: якщо певний об’єкт не задокументували на камеру, є велика ймовірність, що ті, для кого він становить перешкоду, тихо зруйнують його, і про це ніхто не дізнається.
Забагато подій відбуваються у візуальному та віртуальному просторі, аби запам’ятовувати місця з їхньою історією. Перевантаженим візуальною реальністю людям бракує простору для проживання цієї реальності чи боротьби з нею. Фільмування як таке певною мірою стає боротьбою за пам’ять.
Кадр із фільму Soviet Bus Stops («Радянські зупинки»)
Документування реальності, якої вже немає, стало чи не головною неозвученою темою фестивалю CPH DOX. Наприклад, одна з найбільших прем’єр цього року — фільм Soviet Bus Stops («Радянські зупинки») — зібрала тисячі людей зі всього світу, яким захотілося подивитися на зупинки, зроблені в комуністичній імперії, яка не існує більш як 30 років. Частини цих зупинок вже немає — їх зруйнували будівельники, природні катаклізми чи війна. Проте тепер їхню історію принаймні можна побачити у книжках фотографа Кристофера Гервіга, який знімав ці зупинки майже 20 років, та у цьому фільмі про нього.
Або фільм відеографа Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», де він зафіксував життя оточеного російськими окупантами міста в період, коли воно, напівзруйноване і скалічене, все ще було під контролем України. Саме виїзд документаліста з Маріуполя почасти став моментом, коли настає забуття: більше у місті немає того, хто міг би зафільмувати реальність, «запам’ятати» її для світу.
Кадр із фільму «20 днів у Маріуполі»
Через призму документальних фільмів, що пробиваються на великі європейські фестивалі, все більше видно глибинну проблему: світ руйнується. Світ руйнується фізично державами-агресорами, які мають ядерну зброю, соціально — диктаторами, репресіями, економічними залежностями та кліматичними змінами. Він руйнується, тому що людство не звертає увагу, та тому що ці процеси зазвичай видимі вже тоді, коли все зруйновано. Коли немає «очей», настає забуття, а з забуттям приходить фізична смерть — місць, міст, людей.
