Між кіно та активізмом: для кого створюють кіно, що змінює життя

Anastasiya Oprishchenko
Активістське кіно в Україні: де дивитися і як створити

Кому потрібне кіно, що змінює життя? Що мотивує режисерів і продюсерів братися за активістське кіно та як привернути до нього увагу? Ці теми 4 лютого українські документалісти обговорили під час дискусії в рамках конкурсу Civil Pitch 2.0 від Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA (детальніше про конкурс тут). Заборона як головний інформаційний партнер конкурсу переповідає ключові моменти з розмови. 

Повну версію дискусії дивіться на нашому YouTube-каналі.


Чому документалісти беруться за активістське кіно?

Режисерка Аліна Горлова, відома за стрічкою «Цей дощ ніколи не скінчиться», 2017 року випустила документальний фільм «Явних проявів немає» про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і становище жінок на війні (фільм доступний на сервісі Takflix). До того моменту вона взагалі не думала, що коли-небудь зніматиме про ПТСР — Горлова небагато знала про це явище, та згодом стикнулася з тим, що суспільство стигматизує цей діагноз у ветеранів. Вважається, що вони просто багато п’ють або сходять з розуму.

«Так виникла ідея показати цю проблему, і завдяки фільму я, можливо, одна з перших осягнула глобальність ситуації. У мене було відчуття, що це мій обов’язок, — розповідає режисерка. — Фільм з’явився досить вчасно: про це саме починали говорити. Тож це історія про те, що деякі фільми мають бути зняті й показані».

Таїсія Кутузова останні кілька років знімає фільм «Ти, бля, рота закрий!» (його короткометражну версію можна подивитися на YouTube-каналі Заборони) про Сергія Чагарова, який з підліткового віку розслідує корупційні схеми у рідному селі Гатне, що під Києвом. Режисерка розповідає, що 2017 року вона закінчила університет з великим бажанням знімати кіно. Це був час після Майдану і всі шукали якихось простих реформ, швидких змін, але нічого не відбувалося. У ЗМІ вона натрапила на історію Чагарова — тоді на хлопця саме напав місцевий депутат. Надихнувшись сміливістю активіста, Кутузова вирішила зафільмувати його непростий шлях. 

Олексій Радинський мав інтерес до архітектури, модернізму та авангарду в Україні ще до того як узявся знімати свою стрічку «Колір фасаду: синій» про архітектора та художника Флоріана Юр’єва, автора «Летючої тарілки» на станції «Либідська» у Києві. Однак поштовхом для режисера стало глибоке занепокоєння тим, що відбувається в столиці.

«Владу в місті захопила забудовна мафія й не залишилося ніяких способів, ніяких гальм, аби зупинити всю цю безглузду трансформацію міста, — пояснює він. — Поява Флоріана Юр’єва, який у 90-річному віці включився у відстоювання своєї будівлі, призвела до певного збою у свідомості забудовників: проти такої людини не пошлеш тітушок. Це навіть за їхніми стандартами буде якимось фейлом».

Радинський сподівається, що фільм у майбутньому матиме не лише культурну, а й історичну цінність. Короткий метр «Колір фасаду: синій» виріс у повнометражку «Нескінченність за Флоріаном». А будівництво поряд з «Летючою тарілкою» розпочалося знову, хоч і було заморожено з весни 2020 року. Проте за цей час будівля отримала статус пам’ятки архітектури, тож тепер там не можуть відбуватися будь-які роботи без погодження з департаментом пам’яток.

Для кого створюють активістське кіно?

Олексій Радинський підкреслює, що насамперед активістські фільми мають бути цікаві тим, хто їх створює. Проте цю думку, каже він, не сильно підтримують в кіноіндустрії. Мовляв, загалом вважається, що фільми на непопулярну тему створюють лише для друзів та знайомих, а іншим вони будуть просто нецікаві.

«Навіть з невідомої теми може вийти цікавий фільм, якщо він має якесь ядро в суспільстві. Наприклад, ще до того, як ми зняли кіно про «Тарілку» та Флоріана Юр’єва, багато урбаністів і активістів говорили, що ми робимо щось дивне й це нікого окрім нас не зацікавить. Але виявилося, що це не так, — каже режисер. — Фільм отримав кілька призів глядацьких симпатій, і це найголовніший показник. Уявлення про те, що є потрібним, а що ні, дуже часто хибні».

Таїсія Кутузова говорить, що село Гатне, яке фігурує у стрічці «Ти, бля, рота закрий!», стало ніби маленькою моделлю України: «Ми показували фільм в різних частинах країни, і всюди були люди, що знаходили ті самі проблеми у своїх містах, селах. Тому це кіно для людей, яким небайдуже, які вже зрозуміли, чого вони хочуть від життя».

За словами продюсерки фільму «Явних проявів немає» Оксани Іванців, у вузьких колах проблема ПТСР та робота з ветеранами обговорювалися давно. На момент виходу стрічки вже були різні програми реабілітації, але водночас бракувало інструменту комунікації, який би пояснив людям за межами вузького кола, чому ця реабілітація важлива.

«Завдяки фільму я зрозуміла цей важливий вплив особистої історії і документального кіно на сприйняття людьми певних соціальних питань. Тому таке кіно потрібне нам всім, — зауважує Іванців. — І, звісно, тема має чіпляти команду, бо коли віриш і гориш, ти можеш краще розповісти про це людям».

Режисерка Аліна Горлова розповідає, що деякий час мала ілюзію, наче після виходу фільму програми та системи для реабілітації ветеранів почнуть змінювати. Та з боку держави цікавості не виникло. Натомість ветерани організовувалися самі, залучили більше коштів, створили додаткові програми.

Оксана Іванців каже, що зміни відбулися з боку міжнародних донорів, і це теж результат. Вона також додає, що негнучкість держави в таких темах вирішується тільки за наявності суспільного запиту, а цей сильний суспільний запит потрібно створювати: «Важливо правильно спрямовувати свої зусилля на громаду та орієнтуватись на свого глядача. Суспільство само всередині буде генерувати якісь проєкти, щоб розв’язувати певну проблему. Зрозуміло, що швидких результатів не буде!».

Чому активістські фільми важливі?

Такі фільми можуть допомогти самим героям, підкреслює Аліна Горлова. Режисерка пояснює: ще до початку роботи над фільмом «Явних проявів немає» у неї виникла ідея створити щось на кшталт документального театру. Горлова домовилася з героїнею, що зніматиме її звичайний день — навіть особисті речі, наприклад, сеанс у психотерапевта.

«У нас виникали деякі конфлікти з психотерапевтами Оксани, які хвилювалися через наслідки. Але наприкінці фільму ми зрозуміли, що це було правильне рішення. Наш фільм допоміг героїні — вона сама це стверджувала, коли побачила готовий матеріал. Звичайно, допоміг і процес знімання, але найбільше вплинуло те, що вона могла подивитися фільм кілька разів. На третій раз вона сказала, що хоче перестати жаліти себе», — розповідає режисерка.

Чи дійсно фільм може щось змінити?

Для того, щоб щось змінити, необов’язково робити фільми, говорить Олексій Радинський. Він звертає увагу на те, що навіть великі міжнародні розслідування часто мають незначний вплив на політичну реальність. Тому в активістському середовищі важливо уникнути ілюзії, що тільки створення фільму може допомогти розв’язати проблему.

«Створюючи фільм, ми витрачаємо купу часу і ресурсів, які можна було б витратити на боротьбу. На блокування будівельних майданчиків або техніки, на саботаж забудови тощо, — пояснює він. — Я не применшую важливість того, що ми робимо, але фільм ніколи не замінить собою прямої дії. Важливо, аби він був частиною процесу змін».

На думку продюсерки Оксани Іванців, документальне кіно може змінювати щось, коли всі учасники процесу роблять свою справу: хтось знімає фільм, хтось просуває його, а хтось намагається змінювати суспільство.

Де дивитися українське документальне кіно?

У містах є проблема: кінотеатри, що не є мультиплексами, зачиняють один за одним, зауважує Олексій Радинський і додає, що кіно в ідеалі потрібно дивитися саме в кінотеатрі. Проте, коли це неможливо, виникають інші екосистеми для показу фільмів: галереї, музеї, культурні майданчики, університети.

«Тепер ці місця, на жаль чи на щастя, є повноцінними замінниками кінотеатрів. Крім того, за останні два роки я спостерігаю позитивну динаміку — виникають зручні невеликі платформи для перегляду кіно. Серед них Springs.video — базується в Литві, але охоплює усю Європу, і там можна побачити цікаву добірку не лише документального, а й фундаментального кіно чи відеоарту. Ще онлайн-кінотеатр Docudays UA, де можна подивитися багато цікавих фільмів», — говорить режисер.

Аліна Горлова зауважує, що наразі в Україні замало майданчиків для перегляду саме українського кіно. На її думку, виправити ситуацію може маркетингова стратегія та піар. Однак на цей великий сегмент роботи часто не вистачає коштів або ресурсів.

Крім того, будь-якому кіно потрібна своя спільнота. Оксана Іванців вважає, що активістське кіно в цьому плані сьогодні в кращій ситуації, ніж, наприклад, інше авторське кіно, оскільки воно може спиратися на якусь певну небайдужу спільноту: «Ця активна спільнота є ядром, що зацікавлене у поширенні фільму. Тому вона буде запрошувати друзів, писати дописи у соцмережах, поширювати фільм і влаштовувати покази. Це дуже великий потенціал, який потрібно розумно включити на старті».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору