Читаєте зараз
Я хочу знімати документальне кіно — як це робити? Відповідаємо на головні питання разом з українськими документалістами

Я хочу знімати документальне кіно — як це робити? Відповідаємо на головні питання разом з українськими документалістами

Maria Pedorenko
Як зняти документальне кіно? Ось що радять українські режисери

Чи обов’язково мати професійну освіту, аби зняти свій фільм? Які є інструменти для створення документального кіно? Де його потім показувати? Заборона як головний інформаційний партнер Civil Pitch 2.0 — конкурсу-лабораторії ідей короткометражного документального кіно на Docudays UA зібрала поради від режисерів і режисерок, які перемогли в першому конкурсі Civil Pitch.

До 18 лютого триває прийом заявок на конкурс Civil Pitch 2.0 від Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Четверо переможців конкурсу отримають по 210 тисяч гривень на виробництво власних короткометражних документальних фільмів. Допомагати в роботі їм будуть міжнародні ментори, а прем’єра стрічок відбудеться на ювілейному, 20-му Docudays UA у 2023 році. Деталі ось тут


Що дивитися людям, які хочуть займатися документальним кіно?

Юлія Кочетова, режисерка фільму «Поки ви всі зі мною» про один терапевтичний тренінг для секс-працівниць.

Пильно вдивлятися в життя. Витягнути навушники. Читати більше: художньої літератури, публіцистики — всього, де є нерв життя. Оточувати себе спільнотою тих, хто цікавиться тим самим. А вже потім — дивитися багато документального кіно. Є Docuspace і Current Time, є майстер-класи світових кінофестивалей — ковід все переніс в онлайн.

Олексій Радинський, режисер фільму «Колір фасаду: синій» про архітектора та художника Флоріана Юр’єва, який хотів урятувати створену ним київську «Летючу тарілку» від перетворення на частину торговельного центру.

Єдиний відомий мені спосіб навчитися робити фільми — це дивитися фільми. Що більше ви подивитеся, то більше у вас шансів зняти свій фільм. Є такий сленговий термін в кіно — надивленість. Думаю, це ключова якість. Бажано, звичайно, дивитися хороші, якісні, цікаві фільми, але це необов’язково. Якщо ви раптом подивитеся багато поганих фільмів, це теж піде на користь — буде зрозуміліше, як робити не варто.

Погані й хороші фільми — суб’єктивне поняття, але у мене є дві ознаки, за якими можна відрізнити один від іншого. В поганому документальному кіно є закадровий голос диктора і пафосна музика. Це не означає, що всі фільми з закадровим голосом і пафосною музикою погані. Проте я б порадив робити це тільки в крайньому разі.

Перегляд фільму — це набування певного досвіду: чи людей, які його зробили, чи людей, які в ньому показані. Досвід інших людей може стати нашим досвідом завдяки монтажу. Це хіба не перше, на що я звертаю увагу — як поєднані шматки цього досвіду. Не лише кадри, але й епізоди, персонажі, дії. Якщо він неякісно чи нецікаво змонтований, значить, на процес передачі досвіду глядачеві витратили недостатньо енергії.

Таїсія Кутузова, режисерка фільму «Ти, бля, рота закрий!» про Сергія Чагарова, який з 15 років бореться з корупцією у селі Гатне під Києвом.

Перше, що спадає на думку, — «Погляд тиші» та «Акт вбивства» Джошуа Опенхаймера. Це жорсткі фільми, але там дуже чітка драматургія. Режисер «Акту вбивства» розумів психологію головних героїв — жертв і гнобителів, і в нього вийшов фільм, після якого ти не можеш залишатися байдужим. Мені здається, таким і має бути документальне кіно. Потрібно розуміти, яке документальне кіно ви хочете зробити — наскільки гостросоціальне, наскільки ви готові до тяжких психологічних речей.

Важливо дивитися якнайбільше фільмів щодня — як документальних, так і ігрових. Документальний фільм діє за тими ж канонами, що й ігровий. Просто в ігровому кіно ти можеш у сценарії прописати, як герой змінюється. А в документальному тобі доводиться знімати роками, щоби побачити зміни героя. Це не відбувається за короткий проміжок часу. Якщо це поганий фільм, це теж корисно: тоді можна думати, як би ти його перебудував, щоб вийшов хороший фільм. Це потім допомагає на практиці.

Ще буде корисно переглянути сайт Інституту документального кіно. Там можна читати новини документального світу, дивитися майстер-класи, відстежити, на який воркшоп податися або куди звернутися по фінансування.

Елла Штика, продюсерка фільму «Без статусу. Україна» про активіста та журналістку, які намагаються отримати статус біженця в Україні.

Варто насамперед аргументувати самому собі та висловлюватися професійною мовою. Є лекція Ольги Бірзул про те, які бувають жанри документального кіно та як їх розрізнити. Знаючи це, ви вже стаєте на голову вище простого глядача, який не завжди розуміє, що дивиться, або дивиться з позиції «цікаво чи нецікаво».

Дмитро Тяжлов, режисер фільму «Без статусу. Україна».

Якщо у людини є потреба знімати кіно, то має виникати й поштовх до пошуку. Я б на початку сам у себе спитав: що мене в цьому приваблює? І, виходячи з цих критеріїв, почав би шукати. Раджу робити щоденник переглядів і аналізувати, що вас приваблює: особливі теми, або особливий метод, або особливий стиль тощо. Тоді ви можете рухатися далі.

Треба не тільки дивитися, але й читати: інтерв’ю з режисером, рецензії критиків — і намагатися сформулювати свою думку. Бо інколи рефлексія на фільм дає більше, ніж сам фільм. А процес мислення створює підґрунтя для майбутньої роботи. Є перелік фільмів BFI, є американський перелік, є перелік сотні українських фільмів від «Довженко-Центру», але там обмаль документальних фільмів. Моя порада — шукати першоджерело й дивитися першоджерело. Шукати, звідки ноги ростуть у цього жанру, у цього виду мистецтва.

Де та як вчитися майстерності?

Юлія Кочетова: Зараз буде дивне порівняння, але максимально прикладне. Коли в тебе з’являється собака, ти думаєш, що будеш виховувати собаку. Але насправді потрібно виховувати себе. Тому що твій пес буде дзеркалити все: і хороше, і погане. Так само і з режисурою: ваше кіно дзеркалить ваш рівень культурного розвитку, емоційного інтелекту, цікавості до життя, до людей в кадрі й поза ним. Я, наприклад, людина з журналістською освітою. Але жодного разу не відчувала нестачі режисерської освіти. Натомість відчувала потребу в знаннях з психології — це зробить і мене, і моє кіно набагато сильнішим і чеснішим. 

Олексій Радинський: Зараз у кожного, хто має підключення до інтернету, немає проблем з тим, щоби здобути самоосвіту. На мою думку, це найкраща освіта. Можливо, для когось цього буде недостатньо і потрібно щось іще. Якщо йдеться про Україну, єдине місце, де можна отримати таку освіту, — це школа документалістики Сергія Буковського. Сам я там ніколи не був, але знаю роботи людей, які там вчилися. Мені здається, це точно краще, ніж навчатися в профільному університеті типу Карпенка-Карого чи Інституту культури. Інших таких місць в Україні я, чесно кажучи, не знаю.

Таїсія Кутузова: Я не маю документальної освіти, я закінчувала Школу журналістики УКУ. Вчитися професійно робити кіно я розпочала під час академії DocEmotion у Львові, де серед лекторів був, зокрема, Сергій Буковський. А потім посилила скіли на Civil Pitch. Я знала, як робляться фільми, але відточеної методики не мала.

Після цього фільмом зацікавився французький продюсер Стефан Сіоан, з яким ми зараз співпрацюємо. З ним ми пройшли на Eurasiadoc — це французька школа зі скриптрайтингу, де протягом тижня вчать писати сценарій. Після цього був онлайн-пітчинг у Вісбадені, де ти зустрічаєш професіоналів, розповідаєш їм свою історію, розумієш, наскільки на міжнародному рівні працюють чи не працюють твої ідеї. Ми виграли цей пітчинг.

Паралельно я знімала історію, беручи участь у цих воркшопах. Зараз я пішла на Ex Oriente Film — там три сесії протягом року. Перша сесія більш ознайомча. На другій сесії ми були зосереджені на тритменті (трактування історії, сценарний малюнок). А до останньої сесії треба підготувати трейлери, і після цього буде пітчинг перед продюсерами, бродкастерами, дистрб’юторами та фестивальними відбірниками з усього світу. У процесі є ментор, з яким ти можеш обговорити все, що тебе турбує.

Час від часу я думаю про те, що мені потрібна професійна освіта. Але водночас я занурена в історію, знімаю її і навчаюся на міжнародних воркшопах. Усі дедлайни воркшопів є на сайті Інституту документального кіно. Плюс є спільнота «Робити кіно», де також постять усілякі можливості.

Дмитро Тяжлов: Майстерність можна здобути тільки через власний шлях, пошуки та працю. Якщо ви подивитеся будь-якого майстра документального кіно, то побачите, що в кожного був свій шлях. Головне — зрозуміти, чого ви хочете. Якщо ви мислите про це як про спеціальність чи професію, це один шлях. Якщо ви мислите про це як про покликання та спосіб життя і розумієте, що без знімання жити не можете, то це зовсім інше. Якщо ви будете знати, це вам допоможе. Є Інститут ім. Карпенка-Карого, можна і в КАМА йти, можна і в Лодзь, можна йти в школу Вайди, є Doc Nomads.

Одна справа технологія, а інша — майстерність і авторський голос. Жодна школа не віднайде ваш голос, вашу авторську позицію. Варто зрозуміти, що для вас означає освіта. Бо зараз до неї дуже споживацький підхід. Взагалі процес навчання не закінчується: я вже сам навчаю, але досі навчаюся. Найпрекрасніше, що є в документальному кіно, — це те, що незалежно від твого рівня професійності й освіти щоразу, коли ти починаєш фільм, виникає щось нове, що випробовує тебе. Ти маєш бути пластичним, щоб це відчути і — головне — щоб це зафільмувати. 

Елла Штика: Я можу говорити тільки про ті програми, які наші студенти відвідували. Наприклад, зараз учасниця IndieLab [лабораторія з кіновиробництва, яку курують Тяжлов и Штика] вчиться на програмі Doc Nomads. Каже, що вони постійно практикують та мають робити все — і це пречудово. Якщо режисер не знає, як працює оператор — він не може режисерувати, якщо режисер не знає, як монтувати — та сама ситуація. Людина має бути мультифункціональним режисером, який сам вміє знімати, писати звук. Буде він потім все це робити чи ні — його власний вибір. Документалістика — це складне технічне мистецтво, і треба бути достатньо впертим, аби опанувати камеру.

Як шукати теми для майбутніх робіт?

Юлія Кочетова: Я щиро вірю, що ідеї, історії та герої/героїні приходять в той момент, коли ти до цього готова/готовий. Документальний фільм трапляється, коли і тобі, і твоєму герою це однаково дуже потрібно. Я пильно вдивляюся в життя. Одну зі своїх героїнь я знайшла у фейсбуці — просто побачила фото і мене наче вдарило струмом. Коли я палаю якоюсь ідеєю, я шукаю спільних знайомих, людей зі сфери, тих, хто може бути дотичним до цієї ідеї. І всіх запитую: а скажи, а порадь, а з ким зустрітись, і так далі.

Олексій Радинський: Якщо ви шукаєте тему фільму, значить, ви щось робите не так. Тобто якась тема спочатку має вас доймати — тоді можна вже робити фільм. Я погано уявляю собі процес пошуку теми. Думаю, значно менше шансів зробити щось цікаве, якщо рухатися так. Життя нас бомбардує різними темами й ситуаціями, які, можливо, варті того, щоби стати сюжетом фільму. Тому головне не шукати, а знаходити.

Хороших і поганих тем немає. Іноді бувають дуже хороші документальні фільми на теми, що здаються безнадійними. Це, звичайно, значно складніше зробити. Вони виникають або в якихось візіонерів, або випадково. Ще більше є прикладів поганих фільмів, створених на дуже виграшні й цікаві теми. І взагалі — якщо є теми, які варто оминати, то це найбільш гарячі теми. Швидше за все, на момент завершення фільму вони вже нікому не будуть такими здаватися. Крім того, є телебачення, що паразитує на гарячих темах, тож коли фільм вже буде готовий, ця історія може виявитися заїждженою до дірок.

Таїсія Кутузова: Насамперед треба звертатися до себе: що тебе хвилює? Це основний критерій. Записувати ідеї, навіть коли ти працюєш над іншим проєктом. Бути уважним.

Дмитро Тяжлов: Є проста вправа. Ви обираєте 15-20 статей зі стрічки новин, фейсбуку чи сайту, що займається сторітелінгом. Ви обираєте статті, які б ви хотіли прочитати, які вас цікавлять, тільки за фотографією і заголовком. Потім ви розділяєте їх на групи за темами: це портрет, а це — соціальна тема тощо. Але тут треба зрозуміти, що таке тема. Бо її часто плутають з фабулою, з сюжетом. Зрештою, коли ви поділили статті, треба обрати одну чи дві групи, які для вас є найпріоритетнішими і над якими вам кортіло б попрацювати, і, звісно, прочитати ці статті. А є вже складніші вправи, які включають самооцінку, аналіз психотипу та дитячих спогадів. Але це вже коли ви більш-менш стаєте на професійний шлях.

У гарного режисера завжди має бути декілька тем, бо виникає певна жадібність — дуже складно триматися одного. І тут варто запитати себе: чи готові ви прожити з цією темою один-два роки? Ви спринтер чи марафонець у роботі? Що чекає вас на шляху? Що вас чекатиме далі?

Наскільки дорого знімати документальне кіно?

Юлія Кочетова: Питання відносне. Якщо порівнювати з ігровим кіно, рекламою чи навіть комерційною фотозйомкою, якою я займаюсь, це недорого. Ключове в бюджетуванні — закладати ринкові гонорари, 7-10% на форс-мажори, планувати витрати на кожному з етапів — препродакшні, продакшні, постпродакшні — щоб уникнути так званих касових розривів. Мій перший фільм мав бюджет та мою інвестицію в 70 баксів. Якщо порівнювати з цим, то так, зараз я роблю дорогі проєкти. 

Олексій Радинський: Від нуля гривень до нескінченності — залежить від фільму. Можна дійсно зробити фільм без грошей взагалі. Це водночас і добре, і погано. Бо коли ви робите фільм без грошей, ви не робите його безплатно. Якщо ви робите фільм без бюджету, то маєте розуміти, що займаєтеся як мінімум самоексплуатацією, а найчастіше ще й експлуатацією інших людей, чию роботу ви не оплачуєте.

В цьому питанні все відносно, крім одного: неігровий фільм точно значно менше коштує, ніж ігровий. І в цьому дуже велика перевага неігрового кіно, бо воно вільне від різноманітних обмежень, які йдуть разом із бюджетними ресурсами. Для створення документального фільму потрібно від одного до десяти людей: це автор ідеї, тобто режисер, оператор, звукооператор, режисер монтажу, колорист — і все. Якщо достатньо компетенції, всі ці функції можуть бути об’єднані в одній людині.

Таїсія Кутузова: Залежить від того, наскільки тривала ця історія. Якщо є головний герой, потрібно розуміти, коли ця історія починається, а коли закінчується. В історій на один рік та на п’ять років бюджети різні. Довгознімний проєкт — це дорого.

Я вмію знімати та монтувати, тому всі ці моменти можу робити сама. Але в ідеалі у режисера має бути оператор, і робота обох має бути оплачена. Плюс звукорежисер, але його присутність може бути проблематичною: з одного боку треба записати добрий звук, а з іншого — в історії, де є головний герой, наявність третьої людини може напружувати. Але на постпродакшні він уже працюватиме зі звуком. Плюс техніка, витрати на дорогу, відрядження. Плюс ти паралельно пишеш сценарій, переписуєш — на це теж потрібен час. А далі купа грошей йде на дистрибуцію. Щоправда, у нас це часто не береться до уваги: зняли фільм і все. А фільм треба розповсюдити, щоб його побачили. Все це разом — дуже важкий процес.

Дмитро Тяжлов: Дуже дорого. Бо найдорожче, що є, — це ваш час у житті. Саме в документальному кіно дуже великий відсоток вашого робочого часу є неоплачуваним взагалі. Якщо ви знайшли тему, на яку не можете не знімати, то ви в будь-якому випадку почнете її знімати так, як можете — чи це дорого, чи недорого. Найдорожчий етап — це монтажно-тонувальний. Іноді ви можете місяць чи пів року знімати, а монтувати рік. Кіно народжується на монтажному столі.

Режисер Пол Вотсон зняв фільм «Малкольм і Барбара: Історія кохання» про те, як композитор BBC вдома намагається впоратися з Альцгеймером і деградує під впливом хвороби. Вотсон знімав його десять років, зробив повнометражний фільм, потім — щотижневий серіал. Коли він узяв гроші, які отримав [за роботу над фільмом], і поділив на той час, що він витратив, вийшла зарплатня двірника в невеликому англійському місті. Але за це він отримав орден чи то від парламенту, чи то від королеви. А після виходу серіалу парламент у декілька разів збільшив фінансування медичного обслуговування людей з Альцгеймером.

Де шукати фінансування?

Юлія Кочетова: Якщо історія про Україну і знімається тут, варто починати з українського фінансування. Є державні інституції (УКФ та Держкіно), є грантове співфінансування (Civil Pitch, PITCH UA), є співпраця з НГО (теж із залученням донорських коштів). Далі, залежно від потенціалу проєкту, міжнародні кінофонди: IDFA Bertha Fund, Doha Film Institute, The Whickers. Ще один шлях — пітчити ідею для VOD-платформи та працювати з ними прямо: Coda Story, Current Time, Field of Vision тощо.

Олексій Радинський: Подаватися на конкурс Civil Pitch 2.0, але це очевидно. Зараз, як не дивно, в нашій країні ситуація не настільки погана, як була ще зовсім недавно. До кінця цього місяця є програма грантів на девелопмент неігрових фільмів в Українському культурному фонді. Це дуже добре, що її повернули. УКФ протягом певного часу також фінансував створення фільмів, і це призвело до створення цілої низки дуже цікавих робіт, які ніколи не були б профінансовані Держкіно або кимось іншим. І багато з цих фільмі ще досі в роботі, а деякі — щойно завершені, у тому числі й наш повнометражний фільм «Нескінченність за Флоріаном». Він був створений в останній рік, коли УКФ фінансував створення фільмів. Після цього кінопрограми в УКФ закрили — це було фатальне рішення. А зараз УКФ дає можливість отримати фінансування на розвиток сценарію — так званий девелопмент. 

Якщо дуже пощастить, то можна і в Держкіно щось виграти, але там є дуже серйозне обмеження, бо вся індустрія в нас заточена на ігрове кіно. Якщо ви виграєте конкурс і підпишете договір на фінансування вашого фільму, з моменту підписання у вас буде, швидше за все, 10 місяців на все, а може й менше. А в переважній більшості випадків цикл створення повнометражного документального фільму — це кілька років. Тільки монтажний процес може тривати мінімум рік. Це не означає, що не можна зняти повнометражний неігровий фільм за місяць, але це буде виняткова ситуація.

Таїсія Кутузова: Є Держкіно. Є IDFA Bertha Fund — вони фінансують на різних етапах, починаючи від девелопменту до продакшну, постпродакшну. Є The Whickers, є купа тих, про які я ще не знаю. У спільноті «Робити кіно» про це постійно пишуть. Плюс якщо ти знаходиш собі міжнародного продюсера, то він може шукати аналог Держкіно вже у своїй країні.

Дмитро Тяжлов: Скрізь. Від мами й тата до Держкіно, УКФ чи краудфандингу. Головне — зрозуміти, що це окремий вид кінематографа, окрема спільнота зі своїми правилами та законами. Якщо ви хочете шукати фінансування, то витратьте 100-300 доларів на людину, яка зробить вам фінансовий план. Знайдіть дистриб’ютора, сейлз-агента. Це буде ваш найбільший вклад у фінансування власного фільму.

Елла Штика: Треба знайти свою формулу: або не думати взагалі про цей обсяг роботи і комусь її делегувати, або розбиратися самому, або знайти команду однодумців чи однолітків, які будуть розвиватися разом із тобою. Є формула, коли з режисером-початківцем працює досвідчений продюсер. Але тут теж багато підводних каменів.

Чи можна зняти документальний фільм на телефон?

Юлія Кочетова: Залежно від ідеї. Якщо вона виправдана таким інструментом — чому ні. Якщо це питання малобюджетного кіно, то я б краще шукала спільників, у яких є своя техніка, навіть проста бездзеркальна камера. 

Є кайфезний приклад доку, знятого на телефон — афганська історія Midnight Traveler. Сім’я біженців, автобіографічне тривожне road-movie, ніяких 4К та прайм-оптики. Але дуже точне попадання в нерв життя, доступ, інтимність. Правда — те, що є ключовим.

Олексій Радинський: Так, можна, абсолютно. Якщо у вас немає грошей, але потрібно щось зняти, ви візьмете камеру хоч на мобільному телефоні і знімете це самі. Якщо над матеріалом попрацює хороший колорист, на екрані ви навіть не здогадаєтеся, які кадри були зняті професійною камерою, а які — тою камерою, що була під рукою. Сучасне покоління мобільних телефонів вже дає не набагато гіршу картинку за професійні камери. Це ті можливості, що відкриваються завдяки полегшенню технічної бази. І вони сильно звільняють кіно.

Таїсія Кутузова: Звісно, можна. Головне — що ти знімаєш і як. Герой напружується відразу, як бачить камеру, але коли це телефон, ефект інший. Це впливає на те, як він поводиться, наскільки натурально все виглядає на екрані. Ідеально було б у майбутньому знімати на якісь супермаленькі портативні камери.

Дмитро Тяжлов: Можна не знімати взагалі, а спитати себе — чому ця тема, цей матеріал має бути фільмом. Зараз є великий вибір медіамистецтв. Це може бути вебсеріал, чи відеоблог, чи ютуб-канал. Чому це має бути фільмом? Треба зрозуміти, що камера — це інструмент, щоб відтворити на екрані свій задум. Тож слід запитати себе: наскільки цей інструмент відповідає моєму задуму? Все.

Елла Штика: Є моменти, коли важливо зняти будь-як: якесь заворушення, вибух — те, що миттєво трапляється. Але весь фільм — ні, я не знаю.

Де показувати вже готову роботу?

Юлія Кочетова: Наразі я великий фанат VOD-платформ, бо вони дають доступ до фільму усьому світу. Знаєте всі ці розмови: «О, а де подивитись?». «Ну, спочатку фестивалі, потім те, потім інше, а за три роки викладемо на ютуб». Світ прем’єр та промо працює так: фестивальна офлайн-прем’єра та покази на фестивалях, кінотеатральні покази (вихід в прокат), онлайн-прем’єра та продаж фільму на VOD-платформи. Я б воліла зосередитись на останніх і точно знати, що моє кіно дійде до глядача, де б він не був. 

Олексій Радинський: Найкраще місце — принаймні в Україні — це фестиваль Docudays UA. Якщо вам пощастить і вас туди відберуть. Є багато інших фестивалів і великий глядацький запит, який ще донедавна був не таким очевидним. Це не лише повні зали на Docudays, але й великий попит на документальні фільми в прокаті. Та, на жаль, з цим зараз виникла велика проблема, тому що держава через глибоке нерозуміння того, як працює документальне кіно, вбила одним ідіотським рішенням прокат українських неігрових фільмів в Україні. Згідно з чинною редакцією закону про мову в тій частині, що стосується прокату, саме українські неігрові фільми в прокаті мають бути дубльовані, якщо там звучать репліки будь-якою іншою мовою — наприклад, російською. Зараз начебто є шанс, що ця проблема буде розв’язана, але не буде зайвим наголосити, що кінотеатральний прокат, поки діє ця норма, дуже проблематичний. Звичайно, є неігрові фільми, де не звучить жодна мова, крім української, але, враховуючи, що в нашій країні є більш ніж одна мова, дивно вимагати це від усіх.

Таїсія Кутузова: Це від початку має бути у плані режисера — показати на фестивалі або ТБ чи поєднати те й інше. Часто ти робиш дві версії: одна їздить фестивалями, інша йде на телевізор. У другому випадку хронометраж підлаштовується під слоти телеканалу. А на пітчингах часто можна зустріти бродкастерів із різних телеканалів.

Елла Штика: Якщо це вже професійна робота, що пройшла коло пошуку фінансування, була на презентаціях чи пітчингах, то всі ці індустріальні події включають зустріч або з фестивальними відбірниками, або з дистриб’юторами, які професійно займаються просуванням фільму чи його продажем, пропонують його саме тим фестивалям, які в ньому будуть зацікавлені.

Якщо це короткометражний фільм, то зараз є платформа FilmFreeWay: ви завантажуєте фільм, заповнюєте всю інформацію про нього і подаєтеся одразу на всі фестивалі.

Якщо це великий проєкт, за яким стоять продюсери, фінансування і команда, то є сейлз-агенти чи дистриб’ютори, які займаються цією частиною життя фільму.

Дмитро Тяжлов: Якщо ви цього ніколи не робили, краще з кимось радитися, причому одразу з моменту, коли ви тільки почали знімати. Запитуйте себе: де я його покажу? Де моя аудиторія? Може, варто створити групу і показувати вже якісь відзняті шматочки? Бо коли ви вже закінчили фільм, це буде складніше.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору