Читаєте зараз
Окупаційна влада демонтувала пам’ятник жертвам Голодомору в Маріуполі та заперечила цю трагедію як таку. Чому? Колонка Даниила Леховіцера

Окупаційна влада демонтувала пам’ятник жертвам Голодомору в Маріуполі та заперечила цю трагедію як таку. Чому? Колонка Даниила Леховіцера

Daniel Lekhovitser

19 жовтня російське пропагандистське медіа «РИА Новости» опублікувало відео демонтажу пам’ятника жертвам Голодомору в Маріуполі. У відеосюжеті йдеться про «нав’язування» українською владою наративу про трагедію та її фіктивність. У своїй колонці випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер намагається з’ясувати, чому політика пам’яті в Росії побудована на запереченні злочинів, навіщо тамтешня влада забороняє доступ до державних архівів та чому почуття індивідуальної провини характерне для українського суспільства, а сором — для російського.


В книзі «Пам’ять, історія, забуття» французький філософ Поль Рікер зауважив, що на Заході занадто мало пам’яті, а на Сході — навпаки, забагато. Вердикт Рікера, який явно мав намір підкреслити географічну та ментальну віддаленість цих двох світів, здається, застосовний і до культурно схожих, географічно прилеглих одна до одної широт.

Цементування та вимивання пам’яті, як дві противаги, стали домінуючими моделями політичної пам’яті України та Росії відповідно. Там, де в Україні трагічне минуле спонукає одночасно до почуття провини та відчування себе жертвою (колабораціонізм у Бабиному яру та Голодомор), в Росії воно просто перестає існувати (НКВС, ГУЛАГ, той самий Голодомор): такого минулого ніколи не було, а ті, кому це не подобається, набувають статусу «іноагентів» чи отримують тюремні строки.

На перший погляд, архів як інституція потрібний тільки історикам, які копирсаються в старих документах. Але насправді це один із найважливіших інструментів демократизації держави. Чим більше суспільство знає про свою славетну та злочинну історію, тим більший шанс має на реабілітацію. Не секрет, що Росія залишається єдиною країною Європи, де доступ до архівів надзвичайно утруднений, а недержавна організація «Меморіал», яка досліджує радянські репресії, проголошена «антиросійським агентом» — у якомусь сенсі РФ веде війну не лише з сусідами, а й і з власним минулим.

Німецькі ліві інтелектуали любили говорити, що пам’ять у ФРН після Другої світової війни стала «примусовою працею». Так само обов’язковим, зовсім не факультативним заняттям у Росії зробили історичну короткозорість — навмисне розмивання неприємного минулого. Демонтаж пам’ятника жертвам Голодомору у Маріуполі — це приклад експорту безпам’ятства, спроба розширити склеротизацію.

Російські політтехнологи добре знайомі з концепцією політичної пам’яті — афектацією, як правило, однієї-двох історичних подій, навколо яких вибудовується національна ідентичність. Політична пам’ять мінімалістична: достатньо кількох історичних епізодів. Такими епізодами стали, наприклад, Агхет («катастрофа», вона ж геноцид) для вірмен, Накба («потрясіння» або вигнання) для палестинців, окупація СРСР та нацистською Німеччиною для поляків, Голодомор для українців.

Демонтаж наріжного каменю української історії — це не просто неприйняття російським політичним класом (і суспільством) гуманітарної катастрофи та злочину СРСР і навіть не відмова від них, адже відмова передбачає наявність того, від чого відмовляєшся. Це банальне скасування події — те, що серед академіків заведено називати історичним деніалізмом (англ. denial — заперечення).

Деніалісти Голодомору — серед них, наприклад, є американський історик та шанувальник Сталіна Гровер Фурр, який стверджує, що голод придумали українські націоналісти, — не надають жодних доказів для своїх тверджень та цитують сумнівні джерела, а їхні роботи подекуди нагадують наукову фантастику у жанрі альтернативної історії. Війна в Україні показала, наскільки російський естеблішмент антифактологічний: для нього факт давно поступився місцем фіктивності, а юридична ментальність європейців та американців з її прихильністю до емпіричного доказу, експертизи та науки в Росії підмінюється «чесним політичним словом». Фактологічність Голодомору неприємна, бо всі факти вказують на тебе.

Послідовну меморативну політику не можна уявити без культури провини. Немає країни, що змогла уникнути помилок — саме їх виявлення та визнання є важливою частиною зведення демократичної політики пам’яті. Україна може і має вибудовувати свою ідентичність на жахах окупації, радянського терору та Голодомору, але при цьому не має права заперечувати участь українських колабораціоністів у розстрілах в Бабиному Яру. Тільки так можливий історичний відкуп.

Є велика різниця між провиною (внутрішнім індивідуальним імпульсом покаятися) і соромом (почуттям ураженості, що завжди обумовлюється погіршенням становища в соціумі). Відома дослідниця історичної пам’яті Алейда Ассман пише, що культура сорому завжди обумовлена ​​поглядом — спостереженням соціуму за винним. Ассман робить ще одне цікаве зауваження: сором часто поширений у мілітаризованих реваншистських суспільствах, таких як вільгельмівська та нацистська Німеччина, імперіалістична Японія і — додамо вже від себе — Росія. Сором — це соціальний афект, що нав’язується ззовні провиною. Можна сказати, що у деяких випадках сором — це неприйняття провини. 

Злочини завжди пов’язані з приниженням, і визнати їх означає змиритися з приниженням. Легше просто скасувати незручний спогад. Тож пам’ятник жертвам Голодомору в Маріуполі демонтував не підйомний кран та робітники — його демонтував сором.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій