Піти в айті. Чому не можна просто взяти й перестати бути бідним | Заборона
Читаєте зараз
Піти в айті. Чому не можна просто взяти й перестати бути бідним

Піти в айті. Чому не можна просто взяти й перестати бути бідним

Піти в айті. Чому не можна просто взяти й перестати бути бідним

Понад 19 мільйонів українців у 2020 році жили за межею бідності, а близько 10% взагалі не мали роботи. Пандемія загострила проблему безробіття, але теза про те, що кожен може змінити своє життя на краще, якщо захоче, досі популярна. Журналістка Заборони Альона Вишницька пояснює, чому статки людини не можуть залежати виключно від її мотивації, і чому концепція успіху насправді шкодить всім.


Бідність за власним бажанням

«Бідність — це набір стереотипів».

«Бідні люди пасивніші, залежніші, менш цілеспрямовані, менш життєздатні та менш вольові».

«Вони не мають внутрішніх сил організувати своє життя так, щоби подолати складні обставини. Для таких людей гроші — це щось страшне й недосяжне».

«В українців психологічна залежність від недолі та безгрошів’я».

Це лише кілька прикладів, які можна знайти на перших сторінках пошуковика, загугливши щось на кшталт «причини бідності» чи «чому люди бідні». Серед причин називають також жадібність, жалість до себе і неправильне ставлення до грошей. 

Насправді багатство всіх — це утопія, а бідність — комплексна та системна проблема. Її поглибила, зокрема, й пандемія — за розрахунками Світового банку, кількість бідного населення на планеті за рік зросла на 150 мільйонів, а в ООН прогнозували, що кількість тих, хто живе за межею бідності (має на життя менш як 1,9 долара на день), може зрости ще на 420-580 мільйонів. Пандемія найбільше фінансово зачепила і так вразливих: пенсіонерів, людей з інвалідністю, бездомних, жінок із дітьми. Вони не збідніли через брак мотивації або фантазії — це світ влаштований так, що не можна просто взяти й перестати бути бідним, коли ти на межі виживання.

Ми вже писали про те, як люди працюють цілодобово, але все ж не можуть забезпечити собі гідне життя, а також як убиваються, щоби заробити на житло.

Система

Як правило, людина не робить вибору бути бідною. Кожна і кожен живе в суспільстві — у системі ринкової економіки, де досі багато чого важать привілеї та бар’єри. Всі не можуть бути «успішними» однаково, оскільки вихідні умови в усіх зовсім різні, а сама система створює нерівність.

«У ринковій економіці завжди хтось виграє, а хтось програє. Так працює капіталізм і ринкова економіка. Людина живе в цьому світі — і може опинитися як у програші, так і у виграші за цих структурних умов», — пояснює Альона Ляшева, соціологиня та дослідниця міської політичної економії.

Стартові умови в житті формують десятки різних чинників. Наприклад, у якій родині людина народилась, у місті чи в селі, в Західній Європі чи в Індії, народилася людина жінкою чи чоловіком, яку має етнічність та який рівень освіти. 

«Наявність житла — це вже важливий привілей. Якщо в людини, наприклад, є всі умови для розвитку, то їй доведеться долати менше бар’єрів на шляху до того, щоби стати умовно «середнім класом». А тому, в кого цих привілеїв немає, доведеться витратити більше часу й зусиль, щоби здобути той же рівень освіти. Це дуже добре видно з викладання англійської в містах і селах», — пояснює науковиця.

Відтак важливий не лише економічний аспект — зарплата батьків чи власність. Суттєву роль відіграють культурний і соціальний капітал.

«Освіта  та соціальні зв’язки дуже добре конвертуються в економічні блага. Тобто людина, яка приїхала в Київ, зазвичай має менше шансів отримати класну роботу, ніж та, хто знає, де її шукати та з ким знайомитися», — додає Ляшева.

Крім того, серйозним бар’єром для соціальної мобільності є репродуктивна праця — зазвичай жіноча.

«Якщо держава, наприклад, не бере на себе функцію виховання дітей — тобто не гарантує всім дитсадки, в школах немає груп продовженого дня, немає соціальної інфраструктури — то імовірність, що людина зможе досягти чогось у професійному житті, менша. Репродуктивна праця і роки декрету — це ще один дуже великий удар по кар’єрі й те, що зупиняє нас від успіхів, отримання кращої освіти, зміни сфери діяльності й так далі».

Не лінуйся

Ще один поширений аргумент на користь того, що людина часто сама винна у своїй бідності — те, що багатьох зупиняє лінь і прокрастинація. Мовляв, якщо прибрати їх із рівняння, то можна буде досягти вершин успіху. Але це теж не так.

Психологи дедалі частіше погоджуються з тим, що ліні не існує в принципі. Причини прокрастинації лежать глибше — наприклад, це може бути брак мотивації, високий рівень стресу, депресія, виснаження, вигорання, тривога.

«Скажімо, якщо в людини тривожний розлад, то навіть маючи привілеї, їй буде важче чогось добиватися. За твоє життя суспільство вже може накапати тобі на мозок, що ти не зможеш, що в тебе не вийде, що треба все вміти й усе знати — і ти відчуваєш, що якийсь не такий. Це теж дуже сильно демотивує стосовно пошуків кращої роботи, зміни сфери зайнятості чи досягнення якихось ще успіхів. Крім того, якщо людині з депресією чи тривожним розладом кажуть «давай, іди заробляй гроші та ставай успішним», то це не те що не допоможе, а й нашкодить», — пояснює Ляшева.

Власне, психологічні проблеми — це теж часто структурно сконструйоване явище й наслідок умов, у яких ми живемо. І саме психологічні проблеми стають серйозною перепоною й можуть відкинути людину на десятки кроків назад від омріяних роботи, грошей та кар’єри.

Зміни сферу

В Україні, на відміну від багатьох західних країн, немає прямого зв’язку між рівнем освіти та доходом.

«Є галузі праці — наприклад, освіта і медицина — які вимагають високого рівня освіти та багато вкладених зусиль. Натомість в Україні вони оплачуються смішно. Це доводить, що потрібно змінювати структурні умови, а не просто більше працювати й досягати успіху».

Якщо всім, в тому числі медикам і вчителям, втілити в життя утопічну пораду про перехід в іншу сферу, то ці галузі просто занепадуть. 

«Порада перейти в іншу галузь, по-перше, взагалі не відповідає праву людини на самореалізацію та умовну «сродну працю», — каже Альона Ляшева. — І, очевидно, ніхто не сперечатиметься з тим, що суспільству потрібні шкільні вчителі. Якщо суспільство не винагороджує вчителів — це точно не їхня проблема». 

Проблема бідності колективна та структурна. Відтак, і вирішувати її потрібно колективно.

«Якщо цього не робити, то будуть нескінченні спроби розв’язати проблему з роботою і житлом на індивідуальному рівні. Для когось вони спрацюють, але для когось — ні. І на цьому тлі з’являтиметься своєрідна ксенофобія в бік тих, хто програв. І якщо змін у структурних умовах не буде, то хтось програватиме завжди».

Як може бути

Є держави, які намагаються вирівняти стартові умови для всіх — наприклад, Швеція. Вона входить до списку так званих «соціальних держав», або держав загального добробуту. Такі країни ведуть політику, що забезпечує низку основних послуг на кшталт медицини й високого рівня освіти з державного фінансування. Якщо коротко, то це працює так: громадяни платять великі податки на свої доходи, а натомість отримують безкоштовні соціальні блага. Що більше люди отримують, то більше віддають державі — але можуть розраховувати на те, що отримають підтримку від держави, коли її потребуватимуть. Наприклад, якщо залишаться без роботи.

«Важливою умовою формування такого типу держави були протести, активний тиск з боку профспілок та соціальних рухів. Не просто так стали оподатковувати великий бізнес, інвестувати в освіту чи медичну систему», — пояснює Альона Ляшева.

Відтак, що більше організовані громадяни на те, щоби відстоювати свої права, то більше в них цих прав буде. Трудові права можна відстоювати через профспілки, освітні — через студентські рухи, права на житло — через міські рухи.

«Зрозуміло, що в Україні історія солідарності та колективної дії коротша, оскільки в радянський час, наприклад, людей, які відстоювали свої права, розстрілювали та саджали. Ми досить довго жили в системі, де було неможливо протестувати й висловлювати свою позицію. Але зараз ми маємо достатній рівень свободи, щоби захищати свої права — тобто у нас є всі шанси крок за кроком щось змінювати. З міфом, що хтось прийматиме рішення за нас, треба сперечатися», — уточнює Альона Ляшева.

Ресурси та привілеї в кожної людини різні. Очевидно, що жінка з трьома дітьми, хворобами й кількома роботами не буде ініціювати створення профспілки чи брати в ній активну участь.

«Але є люди, які мають більше привілеїв — зокрема, здоров’я, часу. Приємно бачити, що люди, які мають якісь привілеї — освіту, стабільну роботу чи просто роботу — не стають у позицію, що треба розповісти іншим, як стати успішними, а рефлексують над тим, як використати своє становище для того, щоби наступні покоління мали базові блага на кшталт житла, зарплати за роботу та освіти».

Нагору