Село може швидше й ефективніше реагувати на кризи й пандемії, аніж міста. Розповідаємо на прикладі закарпатського села
Коронавірус цілком змінив міське життя. Для міських підприємців карантинні заходи можуть – а для когось уже стали – катастрофою. Саме час поговорити про те, як реагують на пандемію в селах і чому світові архітектори сьогодні почали звертати увагу на заміське життя. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова, яка досліджує урбаністичні практики й архітектуру, розповідає про те, як справляється з карантином невелике закарпатське село Нижнє Селище на кордоні України з Румунією й чому там поки що не було тих, хто захворіли на коронавірус.
«У нас була паніка через те, що кардинально змінюються всі плани, але потім ми зрозуміли, що тепер можемо більше сил і думок спрямувати в довготривалий проект, про який давно мріємо», – розповідає Забороні Тетяна Білоусова, одна з учасниць міжнародного кооперативу «Лонго Май» у закарпатському селі Нижнє Селище. Сьогодні цей кооператив, як і увесь світ, переживає кризу через пандемію коронавірусу.
«Лонго Май» відіграє важливу роль у житті села: тут виробляють соки прямого віджиму, розводять овець і свиней, організовують дозвілля для туристів з Європи і утримують гостьовий дім у центрі Нижнього Селища. Прибуток спрямовують на соціально-культурні проекти: дитячу театральну студію «Чіга-біга», літній фестиваль перформативних мистецтв та лекції і тренінги для вразливих груп – наприклад, вимушених переселенців із Донбасу й тих, хто шукає політичний притулок.
Міжнародний кооператив «Лонго Май» створили французькі анархісти в 1973 році. Це була їхня відповідь на ріст ультраправих рухів у Європі. Перший кооператив вони заснували в гірському Лимані в Провансі. Його суть була в тому, щоби на противагу капіталізму вибудувати систему локальних фермерських господарств, які можуть цілковито забезпечувати кооператив харчуванням, одягом і всім необхідним. За вторговані від продажу кошти розвивають суспільно важливі ініціативи. Єдиний в Україні кооператив «Лонго Май» з’явився в Нижньому Селищі в середині 90-х (докладніше про кооператив Заборона розповідала тут).
Усі учасники кооперативу – не місцеві, вони переїхали в село з великих міст. Тетяна Білоусова – з Рівного, а один із засновників кооперативу Юрген Крефтнер – із Відня. Сільське життя для них упродовж довгого часу було викликом, але тепер їм у Селищі комфортніше, ніж деінде. Щоправда, через пандемію доводиться підлаштовуватися під нові умови: скасовано всі весняні заходи й роботи, а місцевих співробітників, які зазвичай забезпечують роботу гостьового будинку, довелося перевести на мінімальний режим і мінімальну зарплату. Раніше гостьовий будинок на 20 місць був заповнений практично цілий літній сезон.
Зате, каже Білоусова, члени «Лонго Май» зосередилися на яблуневому саду, який хотіли створити ще кілька років тому, але бракувало сил і посидючості. «У нас на території [кооперативу] є шкілка (маленький сад, де висаджують саджанці дерев, щоби потім пересадити у справжній сад), і ми зайнялися прищепленням яблунь місцевих сортів яблук, – розповідає Білоусова. – Наступної весни ми вже зможемо їх висадити в справжньому саду, а через кілька років отримаємо перший урожай. Через карантин у нас усі [члени кооперативу] навчилися прищеплювати дерева, прокачали нові скіли».
Міський вірус
COVID-19 – міський вірус. Хвороба, що зародилася в багатомільйонному Ухані, блискавично поширилася поміж міськими жителями. Головними осередками стали ринки, магазини, кафе, вокзали й аеропорти – місця з величезною кількістю соціальних зв’язків. Архітектура села влаштована прямо протилежно: життя зосереджене у приватних будинках, на городах і пасовищах, де «соціальна дистанція» – радше правило, ніж виняток.
«Село більш стійке: це більш закрите середовище, приватний простір, – вважає фахівець з реформи територіальних об’єднань і децентралізації Володимир Феськов. – В магазинах, звісно, люди зустрічаються, але все одно контактів значно менше. У місті люди більш залежні від соціальних факторів: хочеш пообідати – маєш кудись вийти, потрібно щось купити – маєш скористатися транспортом. Виходиш із квартири, щоби просто подивитися на людей. А в селах такої звички нема, люди живуть у своїх сімейних колах».
У Нижньому Селищі живе приблизно три тисячі людей, частина з них постійно їздять у країни Східної Європи на заробітки. Решта переважно працюють на городах або на місцевих фермах. Село унікальне тим, що на невеликій території розташовані понад десять різноманітних господарств, які забезпечують жителів і туристів різною продукцією – від сиру на буйволячому молоці до паштетів і равликів.
Більшість із цих господарств продовжують працювати, хоча і змушені дотримуватися заходів, які рекомендовані Міністерством охорони здоров’я. Власник сільської пекарні Олександр Драгунський тимчасово закрив булочний цех – сільські жителі почали пекти хліб вдома самостійно, щоби зекономити. А втім, він вважає, що його сфері пощастило: «Ми хоча б якось працюємо, а інші зовсім не можуть працювати, багато хто зупинили виробництво». Драгунський впевнений, що в селі простіше контролювати розповсюдження вірусу. «Ми слідкуємо за робітниками: якщо в них хтось із родичів або близьких повертається з-за кордону, то відправляємо в примусову відпустку на два тижні», – каже він. Це підтверджує й голова сільради Іван Шоля: «Ми зазвичай знаємо про те, що хтось приїздить із заробітків з-за кордону, і просимо всі самоізолюватися, ходимо домівками, спілкуємося».
Завдяки цим заходам, у Нижньому Селищі немає хворих на коронавірус. Але таким результатом можуть похвалитися далеко не всі. У Чернівецькій області, наприклад, виявили понад 50 заражених, здебільшого це дорослі люди, які недавно повернулися з-за кордону із заробітків, і їхні родичі. Але загалом, у селі простіше контролювати розповсюдження інфекції, аніж у місті. Більшість людей знають усе про сусідів, а новини про те, що хтось захворів, поширюються в рази швидше, навіть ніж у невеликому місті. Суспільство в селі схильне до саморегуляції та дотримання внутрішніх правил, а житель міста змушений користуватися спільними просторами, а тому – значно більш вразливий.
«Однак у селі, на відміну від міста, великим мінусом є поганий доступ до якісної медицини, – каже Володимир Феськов. – Своєчасна діагностика й допомога – проблема для села. Навіть районні лікарні обладнані не так добре, як у містах обласного значення.
Майбутнє села з перспективи мегаполіса
У музеї Гуггенхайма в Нью-Йорку до карантину відбувалася виставка одного із найбільш цитованих у світі архітекторів, нідерландця Рема Колгаса, винахідника теорії деконструктивізму в архiтектурi (напряму у сучасній архітектурі, для якого характерні візуальна складність, неочікувані зламані і навмисно деструктивні форми, а також підкреслено агресивне вторгнення у міський простір) й автора книг про мегаполіси. Виставка отримала підозрілу для будь-якого жителя мегаполісу назву: «Село, наше майбутнє» (Countryside, The Future).
Колагас десятиліттями досліджував міста й будував неймовірні будівлі у Європі саме для міського середовища, але захопився темою села й заміських просторів. Зазвичай це не цікаво сучасним архітекторам, попри те, що міста займають усього 2% планети. Водночас у містах проживає 55% людства, через тридцять років ця цифра може вирости до 68%. Міста будуть ще більше пожирати природу, а це означає, що буде складніше контролювати наслідки кліматичних змін і нові віруси, як-от COVID-19.
Рем Колгас у своїй виставці говорить про те, що більша частина людства не знає нічого про сучасні села і про те, як технології й технологічний бізнес змінює їхню структуру. Одна з його ідей полягає в тому, що сьогодні не обов’язково концентрувати все життя в місті – можна створювати мережі поселень, які будуть інфраструктурно зв’язані між собою, а тому зможуть «підстрахувати» одне одного у випадку несподіваної кризи. З огляду на глобальну кліматичну кризу, це доволі революційна й довгоочікувана ідея.
Село вже давно не виглядає так, як на фотографіях початку XX століття, воно змінюється і стає більш технологічним – і водночас придатним для якісного життя урбанізованого жителя. Заміське життя більше не схоже на заслання, про нього все частіше задумується містянин. У магазинах Нижнього Селища можна розрахуватися пей пасом, замовити кур’єрську доставку через «Нову Пошту» і знайти на фермах продукти, яких немає в містах-мільйонниках. Сіно тут збирають електричними косарками, а не косами, як, ймовірно, уявляє собі хтось із наших читачів.
«Мені здається, ця [пандемія] призведе до того, що тепер люди, які закинули свої городи й господарства, почнуть займатися цим знову», – вважає Тетяна Білоусова.
Київ – Нижнє Селище
