Щоденник фотографа Едуарда Капрова з Бахмута

Ізраїльський фотограф Едуард Капров постійно приїжджає в Україну, щоб зафіксувати на фото те, що відбувається з людьми на лінії фронту під час війни Росії проти України. В грудні він прибув у Бахмут — місто, яке з осені опинилося на передовій протистояння з російськими військами на Донбасі. Заборона публікує подорожні нотатки та світлини фотографа.

Едуард Капров — документальний фотограф. Він служив в ізраїльській армії, був піхотинцем. Часто знімає війну. Заборона вже показувала його фотографії тут і тут. Для створення світлин Капров використовує складну техніку ХІХ сторіччя (останнє фото в цьому матеріалі), яка потребує чималої підготовки під час зйомки, серед іншого — негайного проявлення світлини на склі. Через небезпеку постійних обстрілів у Бахмуті Едуард здебільшого знімав на «цифру», тому в матеріалі використано його цифрові кольорові знімки. 

В Україні Едуард Капров також працює над повнометражним документальним фільмом про свою роботу. Трейлер можна подивитися тут.

Утретє за останні вісім місяців я приїжджаю в Україну. Все знову по-іншому… Кожен по-своєму пристосовується до життя під час війни. Роботу кафешок не можуть зупинити навіть бомбардування та перебої зі світлом. Люди намагаються забути, відволіктися, жити — наперекір війні.

Приблизно о 16:00 після заходу сонця міста поринають у морок, розбавлений звуком генераторів. Вогнища світла лише плутають і заважають орієнтуватися в знеструмлених містах.

Тепер у ритм життя потрібно закладати можливість опинитися без зв’язку і що затримка поїзда може тривати довше, ніж сама поїздка.

Бахмут. На околицях міста левова частка всього життя припадає на військових. Вони тут скрізь: бригадири, пресофіцери, замполіти. Їхнє завдання — дати «голодній» пресі картинку. Переможну. Але преси багато, тому є природний відбір. Самі військові затиснуті між «молотом і ковадлом» — бажанням показати свою бригаду та вищою військовою цензурою.

Нас зустрів заступник пресофіцера однієї бригади — чоловік 39 років, на вигляд молодий і виснажений водночас. Його досада хлюпала через край: він уже рік не бачив своєї доньки. В очах читалося: дідько, а хтось у Києві зараз сидить у кафе…

Тривала війна вносить свої корективи в життя. Спринтери тут не витримують, потрібні марафонці. Ремствування минає, але все ж ні в кого немає сумнівів, що потрібно стояти. І вони стоять. Танк на позиції, вкопаний у хисткий бруд по башту. У ньому троє молодих танкістів — пацани років по двадцять. Піхота в траншеях обігрівається у бліндажах.

Хтось сперечається, на який склад падає наголос у назві міста Бахмут. Хтось віддає перевагу його колишньому найменуванню — Артемівськ, асоціюючи таким чином із тутешнім заводом шампанського.

Від міста мало що лишилося… Канонада не вщухає ні на мить. Місто стоїть у руїнах. Вулицями їздять лише військові машини, танки, БМП та пофарбовані в камуфляжні кольори цивільні автівки з українськими бійцями. Місцеві жителі сидять по підвалах. Виходять лише по воду та гуманітарку. Жодного зв’язку в місті немає. Все напружено до краю. У секунди між розривами — мертва тиша.

Солдат спрямовує на нас автомат і бере на приціл. Метрів п’ятдесят до нього йдемо з піднятими руками. Потім він перепрошує: мовляв, самі розумієте…

За Бахмуткою, у школі на Гаршина, туляться люди. Паркан розбитий прильотом, але хлопець усе одно заходить через хвіртку. Каже, що народився в Центральній Азії, але тут у нього будинок і виїжджати не збирається. Радить сходити на подвір’я на Чехова — там готують їжу.

П’ять п’ятиповерхівок, що стоять буквою С, розбито. Тетяна Гаврилівна показує згорілу квартиру і просить, щоб відвезли труп бабусі з четвертого поверху… Її син помер раніше, тіло пролежало тиждень. Бабусю ще не забрали.

У цьому дворі була вогнева позиція, а потім одразу десять прильотів по одному подвір’ю.

У Бахмуті тепер одне похоронне бюро: одна машина, один водій та чотири працівники. Якщо живете на правильному боці річки, вважайте, поталанило — вас поховають. Треба, щоправда, побігати до міліції та виконкому. А от якщо ви за Бахмуткою, не пощастило… Хіба що зможете дотягнути тіло вашого близького до розбитого мосту. Трупи там лежать тижнями. Благо на вулиці тепер зима.

«Не буду я ризикувати живими, щоб забрати мертвих, — каже начальник бюро. — А якщо завтра працівник покладе заяву про звільнення?..»

Забахмутка — це частина міста за річкою, мости через яку розбомблені. На околицях час від часу чути автоматні черги. Це спроби росіян штурмувати місто. Туди, окрім солдатів, заїжджають найвідчайдушніші.

Перебуваючи там, ти не можеш лишатися осторонь і спостерігати. Ми допомагали людям перенести речі через річку розбитим мостом. Намагалися разом з двома жінками погасити пожежу відрами, щоб вогонь не перекинувся на їхній будинок. Це було безглуздо, але ми хотіли, щоб вони відчували підтримку.

Тим часом польський волонтер у залізній радянській касці часів Другої світової благав діда Миколу евакуюватися. Дідусь не хотів покидати свій будинок, але той уже згорів… Віта бігала з відрами й казала, що поки не поїде, що має ще зобов’язання. Крізь димову завісу пожежі пробивалося сонечко.

Потім ми зустріли Федорівну, блаженну бабусю років сімдесяти п’яти. Як вона каже про себе — ПК, тобто пастушка кіз. Вона благала нас допомогти їй привезти буржуйку. Там, на Чайковського, де їх видавали, зраділи, побачивши мій місткий фотовен. Крім бабусиної буржуйки, вони забили його вщент пайками від [гуманітарного фонду Ріната] Ахметова. Адже невідомо, коли ще знайдеться сміливець їхати до Забахмутки…

Федорівна спершу соромилася сісти до кабіни: казала, що від неї пахне козами. А по дорозі плакала, сміялася і запоєм читала вірші. Її вулиця була однією з крайніх у Забахмутці. Гранатомет і купа відстріляних гільз на порозі її будинку. Автоматні черги. Солдат Саня жене нас звідти, бо «в небі “пташка” і снайпер працює»…

Потім знову приїжджаємо туди ж — переправа вже розвідана. Солдати пробігають із двору у двір. Я знайшов тих, хто відпочиває, — вони погоджуються зробити портрети на «скло». Потім прошу їх дати контакти, щоб потім надіслати фотографії. Усі до одного вказують контакти близьких, не свої.

Часу було обмаль, тож довелося прощатися з Бахмутом і вирушати додому. Я не знаю, що тепер. Не знаю, чи жива Федорівна, Тетяна Гаврилівна, Віта та інші. Не знаю, чи стоїть місто.

Дорогою назад заїжджаю в Ізюм. Більшість населених пунктів стерті з землі. Будинки, школи, мости, церкви…

В Ізюмі я відвідую людей похилого віку, чий будинок було зруйновано ще в березні. Від колишньої садиби залишився бджолиний будиночок — тут вони днювали, а ночували в сусідки. Віра Сергіївна каже, що весь цей час сподівається прокинутися й усвідомити, що то був сон, що все це «не насправді». Її чоловік Анатолій зберігає чудове почуття гумору. Так і живуть.