У війни тисяча жіночих облич: як волонтерські організації допомагають із медикаментами зґвалтованим та постраждалим жінкам

Влада приділяє фронту, політиці та дипломатії майже всю свою увагу — між цим невирішеною залишається проблема гуманітарної допомоги, зокрема  постраждалим від сексуального насилля і вагітним жінкам. Медичні інституції України виявилися неспроможними надати медикаментозну й лікарську допомогу постраждалим — через відсутність препаратів, тестів і спеціальних наборів для лікування після зґвалтування. Цю потребу намагаються закрити феміністичні волонтерські організації та фонди.  Заборона поспілкувалася з трьома активістками, які допомагають українським жінкам під час війни в Україні та за кордоном: як привезти 37 тисяч антибіотиків, чому відсутність в Україні ДНК-тестів напряму впливає на неможливість засудження ґвалтівників та чому сексуальне насилля стало зброєю росіян. 

Активістки феміністського й антифашистського рухів — одні з перших, хто задумався над питанням постачання в Україну засобів екстреної контрацепції та пігулок для аборту в перші тижні війни.

Сьогодні перші враження Даниленко, напевно, виглядали б наївними: «Це, звичайно, війна: мужики бігають з автоматами, танки їздять, авіація працює. Ну але які зґвалтування, хто кого ґвалтуватиме? Це що, Друга світова?»

Могло здаватися, що сучасну війну оминуть характерні ознаки воєнних конфліктів XX століття, однак зґвалтування не тільки жінок, а й дітей, чоловіків і літніх людей російськими солдатами стали чи не щоденними повідомленнями на світових шпальтах. 

«А потім з’явилися новини з Бучі. Мої друзі з Берліна закупили препарати, сказали: «Тобі треба приїхати до сусідньої європейської країни машиною і просто їх забрати», — розповідає Даниленко. Отримавши гуманітарну допомогу, Євгенія та її команда з «Паляниці» почали займатися питаннями жіночого здоров’я та гінекології. 

На початку квітня команда «Паляниці» привезла в Україну декілька коробок пігулок для екстреної контрацепції, які потрібно приймати наступного ранку, щоб запобігти небажаній вагітності. На думку Даниленко, найголовніше, що їм вдалося, — привезти мізопростол та міфепристон. У поєднанні це фактично медикаментозний аборт, який можна зробити до 12-го тижня вагітності [звичайно, процедуру рекомендується проводити під наглядом лікаря — прим. ред.]. Всього волонтери привезли 10 тисяч таких наборів — приблизно 60 тисяч пігулок. 

Таку кількість ввезених ліків Даниленко пояснює: «Окрім страшних зґвалтувань, є ще стан війни. Багато жінок, які виявилися вагітними, не хочуть ще однієї дитини або не можуть собі зараз це дозволити. Був випадок: мати чотирьох дітей, яка хотіла зробити аборт. Вона без роботи, чоловік без жодного доходу, будинку не мають. Незрозуміло, як їм цих чотирьох дітей тягнути, а тут ще п’ята». 

Окремо один від одного мізопростол та міфепристон часто використовують для лікування післяпологових ускладнень і доброякісних утворень матки — це, перш за все, гінекологічні препарати. Якщо дивитися на них у поєднанні як на медикаментозний аборт — це набагато безпечніша за хірургічне втручання опція. 

Перші постачання цих препаратів в Україну відбулися за допомогою міжнародного фонду Women Help Women (WHW). Його заснували 2014 року з метою створення онлайн-платформи для полегшення доступу до контрацептивів та послуг медикаментозного аборту для мешканців країн, де користування цими послугами обмежене. На сайті можна отримати онлайн-консультацію щодо медикаментозного аборту або заповнити анкету, щоб одержати контрацептиви. Препарати призначені тільки для особистого користування, їх надсилають поштою. У більшості країн світу одержання ліків для особистого користування є законним. І хоча доступ до контрацепції дозволено у більшості країн, щоб отримати його, багато жінок стикаються з перешкодами: економічними бар’єрами, вимогою бути одруженими тощо.

Співзасновниця фонду WHW та консультантка із сексуального й репродуктивного здоров’я зі стажем понад 20 років Іветта Мрова розповідає, що її команда складається із соціальних працівників, адвокатів та лікарів, які працюють у 15 країнах на 4 континентах. Консультанти відповідають на онлайн-запити англійською, іспанською, португальською, тайською, корейською, польською, французькою та італійською мовами. 

«Ми працюємо з місцевими активістами і феміністками у різних регіонах світу: ділимося інформацією, накопиченою за роки роботи, проводимо медичні тренінги, консультації з безпеки тощо, — розказує Мрова. — У нас є команда людей, які працюють над дослідженнями, що, наприклад, стосуються самостійного аборту [який рекомендується проводити під наглядом лікаря — прим. ред.] або стигми навколо абортації».

Раніше WHW не працювали в Україні, бо, як пояснює Іветта, «контрацепція та аборти [в країні] були легкодоступні за запитом».

Під час бойових дій ситуація різко змінилася. Держава приділяє майже всю увагу армії та фронту, поки  проблеми доступу громадян до системи охорони здоров’я відходять на другий план. Особливо це стосується жінок, які і в мирний час перебувають у вразливішому становищі. У воєнний час первинні лікарі й спеціалісти загальної практики перевантажені та не можуть займатися абортами або не мають для цього мотивації.  

Українки — більшість із яких жінки репродуктивного віку, — що тікали до Польщі, стикаються з подвійною гуманітарною кризою: вони опиняються в країні, яка відмовляє у доступі до абортів і ускладнює доступ до контрацептивів. Через потужний вплив католицької церкви й популярність консервативних політичних партій Польща є єдиною європейською країною, яка регресує з точки зору гуманітарної безпеки жінок і доступності контрацептивів — остання знизилася з 47,8% до 35,1% за 2020 рік. Щоб отримати доступ до послуг з охорони репродуктивного здоров’я, українкам доводиться або повертатися на батьківщину, або їхати до інших країн. 

«За останньою статистикою ООН, зазвичай протягом року 9,5 тисяч українських жінок можуть потребувати аборту. Деякі з них залишили країну, тікаючи від російської агресії. Але ми все одно можемо говорити, що ймовірність завагітніти є у приблизно 8 мільйонів українок. Що, знову ж таки, згідно зі статистикою, може означати, що 76 тисяч жінок протягом року можуть захотіти зробити аборт», — розповідає Мрова. Останні цифра, які наводить Мрова, теоретичні: вони вказують на приблизну кількість жінок які можуть розглядати аборт, дивлячись на складні економічні і гуманітарні обставини війни. 

Разом із «Паляницею» та іншими волонтерськими організаціями WHW  доставили в Україну кілька сотень протигрибкових, антибактеріальних вагінальних і шкірних кремів, а також 37,5 тисяч антибіотиків для лікування циститу, хламідіозу (ЗПСШ), респіраторних інфекцій, туберкульозу, шкірних інфекцій і приблизно 28 тисяч таблеток екстреної контрацепції. 216 тисяч таблеток мізопростолу призначені для лікування післяпологової кровотечі, а ще для переривання вагітності або неповного викидня. Також фонд закупив 17 тисяч таблеток для лікування фіброміоми матки.

Упродовж найближчих кількох тижнів фонд доставить в Україну ВМС (внутрішньоматкові спіралі), тести на вагітність і ультразвуковий сканер. WHW  збираються закупити набори для лікування після зґвалтування, що складаються з засобів постконтактної профілактики: антиретровірусного препарату для зупинки сероконверсії ВІЛ, тесту на вагітність, екстреної контрацепції, 2–3 різних видів антибіотиків для лікування захворювань, що передаються статевим шляхом.

У розмові із Забороною про можливий майбутній спалах ВІЛ-інфекції зазначає і іспанська волонтерка Лорен Рамірез із організацій Health Fund та Lygiai.

В Україні волонтерка займається створенням прихистків для постраждалих від сексуального насилля та впровадженням у систему охорони здоров’я судово-медичних наборів зі збору ДНК для тих, хто зазнав зґвалтування, — ці зразки використовують як доказ у кримінальних судах. Лорен розповідає, що притулки тепер доступні не кожному. В Україні дуже багато переселенців у Дніпрі, Черкасах, Львові — реабілітаційні центри та інші спеціалізовані заклади цих міст приймають не тільки тих, на кого вони були розраховані, але і військових з фронту.  

Через перенавантаження центри не завжди можуть виконувати свої функції. «Тож притулок для осіб, що зазнали домашнього насильства, — констатує Рамірез, — перестав бути лише ним, і це проблема. Тепер навколо постраждалих повно тригерів. Як-от чоловіки у формі, які можуть бути схожі на їхніх кривдників. Це не є сприятливим середовищем для стабілізації». Ще одне велике занепокоєння Рамірез — віктимблеймінг: «[На центр для постраждалих від сексуального насилля] почнуть показувати пальцем, почнуть звинувачувати — і туди ніхто не піде». 

На неприйнятності стигматизації людей, що пережили сексуальне насилля, наголошує й Іветта Мрова: «На рівні суспільства ми маємо зрозуміти, що зґвалтування та інші форми сексуального насильства використовують як системну зброю війни та політичний інструмент для дегуманізації, дестабілізації і насильницького переміщення людей. Вони заслуговують не на стигматизацію, а на підтримку з боку суспільства, охорони здоров’я та держави. Як і будь-які інші жертви війни». 

Ще одна проблема, з якою стикнулися волонтери, — небажання української влади використовувати судово-медичні набори для збору ДНК ґвалтівника. Ще у квітні, після новин із Бучі та Ірпеня, Лорен Рамірез та її команда хотіли доставити приблизно тисячу таких наборів. Вони призначені для постраждалих від зґвалтування, щоб зібрати ДНК зловмисника після нападу. ДНК зникає протягом 5 днів або після першого душу. Традиційно такий збір проводить у лікарні спеціально навчено медсестра. 

«Щоб пом’якшити навантаження на лікарів, — каже Рамірез, — я співпрацюю з американською компанією, що виготовляє набори для судово-медичної експертизи, які можна використовувати вдома. Треба зробити 6 мазків. Я переклала інструкцію українською та російською мовами. Однак після того, як вони з’являться, генеральний прокурор і особливо Міністерство охорони здоров’я повинні будуть встановити ланцюжок зберігання та правила тестування, щоб вони були перевірені й належно зберігалися, не кажучи вже про використання як доказу в майбутньому».

Лорен каже, що ні Міністерство охорони здоров’я, ні Офіс генерального прокурора не хочуть брати на себе відповідальність за розроблення правил використання та зберігання цих наборів. Вона наголошує, що не всі, хто пережив зґвалтування, хочуть проходити через болісний процес розслідування. Але з іншого боку, без цих наборів вони опиняються у безвихідній ситуації. «Не кожен постраждалий готовий пройти через виснажливі суди, розслідування та допити. Та якщо хтось і захоче, то не матиме жодних доказів, які могли б допомогти в цьому процесі», — пояснює Лорен.