З початку вторгнення «Бабин Яр» призупинив основну діяльність. Одна з причин — санкції проти російських олігархів. Чому приватний проєкт спочатку переміг державу, але врешті програв?

27 січня, в День пам’яті жертв Голокосту, урочище Бабин Яр відвідали президент України Володимир Зеленський та голова Офісу президента Андрій Єрмак. Подію організував Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» — приватна ініціатива, яку колись створила група українських і російських олігархів. 

Суперечки щодо права на меморіалізацію подій у Бабиному Яру тривають роками. Ключові запитання — хто має право будувати на місці трагедії музей, збирати архівні матеріали й розробляти меморіальну політику — не отримують відповідей. А в Україні тим часом досі немає жодного профільного музею, присвяченого історії трагедії Бабиного Яру та Голокосту.

Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова та журналістка Настя Калита розібралися, що сталося з проєктом Меморіального центру Голокосту, як його «художній керівник» намагався створити імерсивну практику проживання досвіду жертви, яку пізніше назвали експериментом над людьми, та чому ані держава, ані приватні донори не можуть зійтися на єдиній концепції. 

Чим зараз займається Меморіальний центр та хто ним керує?

Незадовго до повномасштабного вторгнення колектив Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ) обговорював алгоритм дій у разі можливого нападу Росії на Україну. Вирішили, що співробітники мають евакуюватися і забрати з собою архівні матеріали й артефакти, які Меморіальний центр збирав роками. Архів — це приблизно дві великі машини документів і об’єктів, придбаних упродовж останніх трьох років в Україні, на Ebay та Amazon. За словами гендиректора «Бабиного Яру» Максима Рабіновича, колекцію можна оцінити в десятки мільйонів гривень. Це, серед іншого, меблі, фотографії, архівні документи й інші речі, що стосуються життя євреїв у 1941–1945 роках.

У 2022-му керівництво планувало спорудити музей Голокосту і добудувати «Курган пам’яті», який, за словами Рабіновича, був готовий на 30%. 17 березня 2022 року на засіданні громадської ради МЦГБЯ директор заявив: центр призупиняє більшість проєктів, щоб сконцентруватися на зборі коштів для закупівлі гуманітарної допомоги, а 50 мільйонів гривень, які залишалися на рахунку фонду, скерує на гуманітарну допомогу, броньовані машини швидкої допомоги та аптечки в рамках співпраці з Фондом Віктора Пінчука. За словами Рабіновича, персонал довелося скоротити на 60–65%, а діяльність — звузити до історичних досліджень, проєкту «Імена» і проєкту з оцифрування архівних даних щодо Голокосту в Україні, який фінансує фонд олігарха Леонарда Блаватніка (детальніше про це Заборона писала тут). 

Причина, чому Меморіальний центр зупинив основну діяльність, — запровадження санкцій проти його головних спонсорів. Серед них були Михайло Фрідман і Герман Хан — засновники російської компанії «Альфа-Груп» і колишні співвласники нафтової компанії «ТНК-ВР», яку вони продали державному підприємству «Роснефть» 2013 року. Це топові російські олігархи, які мають тісні зв’язки з Кремлем — тому їхні капітали заморозили відразу після початку вторгнення. А згодом, на початку грудня 2022 року, Фрідмана арештували в Лондоні у справі про відмивання грошей. 

«Коли були оголошені санкції, Фрідман і Хан вийшли з Наглядової ради, вони більше не мають стосунку до фонду, — сказав Максим Рабінович в інтерв’ю Забороні. — Сьогодні фінансування достатньо для того, щоб ми вели онлайн-проєкти. В нас є 2–3 системні донори: Віктор Пінчук та [президент Світового єврейського конгресу й філантроп] Рональд Лаудер. Також є декілька донорів, які дають гроші під проєкти. Більшість наших програм зараз заморожено: будівництво музею та пов’язані з міжнародними інституціями проєкти, що потребували великого залучення персоналу, якого зараз немає».

Художній керівник МЦГБЯ, російський кінорежисер Ілля Хржановський, який керував більшістю процесів у фонді, невдовзі після початку вторгнення припинив активну діяльність. Проте в інтерв’ю Tablet Magazine він сказав, що формально досі є керівником, але не отримує заробітної плати. Директор МЦГБЯ Максим Рабінович на запит Заборони відмовився називати нинішній статус Хржановського.

З чого все починалося?

У вересні 2016 року, на 75-ті роковини трагедії в Бабиному Яру, тодішній президент України Петро Порошенко оголосив про створення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Формально це було підписання декларації про намір створити меморіал, але президент робив це на тлі айдентики, що належить МЦГБЯ, який заснували російські й українські олігархи та підприємці. Порошенко сказав, що «цей меморіал має бути символом об’єднання націй, місцем потужного щеплення, щоб ця трагедія ніколи не повторилася, символом шани й поваги всіх українців незалежно від національності».

На декларацію про створення меморіалу покладали великі надії — до 2016 року в Україні не було жодного профільного центру чи музею, який би вивчав історію знищення євреїв нацистами під час Другої світової війни. Цікаво, що за пів року до цього, у грудні 2015 року, Кабмін передав Національному історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр» будівлю колишньої контори єврейського кладовища на вулиці Іллєнка, 44 для створення Меморіального музею пам’яті жертв трагедії.

Уже в березні 2017 року відбулася пресконференція, на якій презентували Наглядову раду Меморіального центру і благодійний фонд, через який він фінансувався. До складу ради увійшли ізраїльський політик і колишній радянський дисидент Натан Щаранський (він досі є головою ради), російські олігархи Михайло Фрідман і Герман Хан, українсько-російський бізнесмен Павло Фукс, український олігарх Віктор Пінчук, брат мера Києва, боксер Володимир Кличко, головний рабин Києва й України Яків Дов Блайх, співак і політик Святослав Вакарчук та колишній президент Польщі Александр Квасневський. Директоркою МЦГБЯ з 2016 року була культурна менеджерка й дослідниця Яна Барінова.

Джерела Заборони, які працювали в керівних структурах МЦГБЯ, розповідають, що ключовими людьми, які вклали найбільше грошей у створення меморіалу та мали найсильніший вплив і вирішальну позицію, були саме російські олігархи Фрідман та Хан. З них двох більш впливовим був Фрідман. Вони запросили до участі в проєкті давнього товариша Віктора Пінчука, а потім долучився Володимир Кличко. Проте ані Кличко, ані Пінчук не вкладали таких великих грошей, як їхні колеги.

За інформацією джерел Заборони, мотивація Фрідмана й Хана створити меморіал була продиктована загибеллю їхніх родичів у Бабиному Яру (цей факт підтверджують історичні дані про розстріли). Про це говорить виданню і колишня менеджерка проєктів Меморіального центру Катерина Ковальчук. 

На реалізацію проєкту співзасновники заклали більш як $100 мільйонів — такі цифри наводив в інтерв’ю Liga.net колишній директор МЦГБЯ Макс Яковер. 

Але для того, щоби збудувати щось на території Національного заповідника «Бабин Яр», потрібні були великі ресурси — і не лише гроші. Тож співзасновникам так званого приватного проєкту довелося звертатися до людей, які мали серйозні важелі впливу — наприклад, до політика й колишнього депутата ВР України від нині забороненої партії «Опозиційна платформа — За життя» Вадима Рабіновича. Рабінович заснував благодійну організацію «Фонд пам’яті “Бабин Яр”» у 2005 році та зміг узяти під неї в оренду в Київської міської адміністрації дві земельні ділянки. 

У грудні 2017 року фонд Вадима Рабіновича змінив бенефіціара — ним став російсько-український бізнесмен і член Наглядової ради МЦГБЯ Павло Фукс (незадовго до вторгнення Росії на Фукса наклали санкції РНБО, і він вийшов з Наглядової ради). Писали, що Рабінович продав йому свій фонд разом з боргами через несплату грошей за земельні ділянки за $2,7 мільйона. Саме цей фонд досі є частиною інфраструктури Меморіального центру — ним керує заступниця директора Анна Фурман. 

Крім того, потрібно було отримати доступ до інших земельних ділянок на території заповідника — таких як, наприклад, спорткомплекс «Авангард» та тир. Як кажуть джерела в Меморіальному центрі, щоб об’єднати все під одним «проєктом», потрібне було втручання найвпливовіших фігур України. Під час президенства Петра Порошенка процес не рухався з місця в цьому напрямі — тоді в Меморіальному центрі більше фокусувалися на науковій роботі та зборі архівів і артефактів.

Період Зеленського, Єрмака і Хржановського

Улітку 2019 року в Меморіальному центрі сталася критична зміна: власники вирішили призначити нове керівництво. Замість директорки Яни Барінової у МЦГБЯ прийшов російський кінорежисер Ілля Хржановський. Але офіційно він був не директором (ним став Макс Яковер), а «художнім керівником». Джерела Заборони в організації кажуть, що рішення про це ухвалював особисто Михайло Фрідман — той був знайомий з Хржановським ще з часів його кінопроєкту «Дау». Через прихід кінорежисера звільнилося багато співробітників організації, а частину звільнив він сам.

Основним завданням Хржановського було реалізувати масштабні будівельні плани. 

«Це буде найбільший музейний комплекс у Європі — понад 40 тисяч м², — казав Хржановський під час форуму “Україна 30”. — Музей трагедії Бабиного Яру, Музей пам’яті жертв, Музей забуття трагедії, Музей самого місця Бабиного Яру, Музей історії жертв — циган та інших груп киян, які були там знищені». 

Щоб реалізувати такі масштабні плани, потрібні були не тільки значні гроші, але й великі покровителі та міцні домовленості. Так у новому житті приватного проєкту з’явився голова Офісу президента України Андрій Єрмак. Ілля Хржановський був знайомий з ним ще до 2014 року, коли найбільш наближена до Володимира Зеленського людина була кінопродюсером і впливовим юристом. Єрмак підтримав ідею створення Меморіального центру й почав просувати її на найвищому рівні. 

Джерела Заборони у МЦГБЯ стверджують, що справа була не в можливій корупційній складовій: Єрмак хотів, щоб держава «виглядала гарно» в розрізі політики пам’яті й боротьби з антисемітизмом. Крім того, завдяки великому фінансуванню держава могла уникнути залучення і без того дефіцитних бюджетних коштів та користуватися важливими бенефітами, як-от запрошення президентів і прем’єр-міністрів різних країн та топових світових зірок за кошт приватного проєкту, що відкривало двері для нових партнерств. 

15 грудня 2020 року, за рік після приходу Хржановського, президент Зеленський видав указ про партнерство з МЦГБЯ і поставив Єрмака головою організаційної групи, яка мала просувати діяльність проєкту. Невдовзі, 28 грудня, відбулася зустріч із президентом, на якій Хржановський презентував концепцію Меморіального центру й музейного ансамблю, велика частина якої мала бути реалізована протягом 2021 року, на 80-ті роковини трагедії в Бабиному Яру. Зеленський підтримав концепцію.

Паралельно навколо приватного проєкту регулярно відбувалися скандали. Наприклад, державне підприємство «Спорткомплекс “Авангард”», розташоване на території Бабиного Яру, почало публічну кампанію проти Міністерства культури та інформаційної політики, яке ухвалило рішення передати частину його приміщень в оренду МЦГБЯ.

Тривалу кампанію проти проєкту вів і Міжнародний меморіальний благодійний фонд «Бабин Яр» — організація, яку у вересні 2016 року (тоді ж, коли Петро Порошенко презентував намір створити Меморіальний центр) заснували Ваад України (співпрезиденти — Андрій Адамовський і Йосиф Зісельс) та Всеукраїнська єврейська рада (президент — Олександр Сусленський). Ваад, фонд «Бабин Яр» та інші пов’язані з ними ініціативи (наприклад, група «Першого грудня») вимагали від держави взяти під свій контроль створення меморіалу й затвердити державну концепцію меморіалізації трагедії. 

У 2020–2021 роках, коли Офіс президента України остаточно підтримав приватний проєкт, ситуацію між МЦГБЯ, розробниками державної концепції меморіалізації, частиною єврейських організацій і громадянського суспільства можна було назвати гострим конфліктом. На це вказують і звернення членів Наглядової ради Меморіального центру, представників деяких єврейських організацій і громадських ініціатив до української влади з проханням допомогти з утіленням приватного проєкту (ось приклад). Замість «символу об’єднання націй», як називав ідею меморіалу Порошенко у 2016-му, проєкт став символом розбрату.

«Приватна» концепція та її наративи

З початку заснування Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» працював над трьома ключовими напрямами: історичними дослідженнями й формуванням історичного наративу, збором усних історій, архівів і артефактів, а також архітектурними проєктами майбутнього музейного комплексу. До приходу Хржановського на посаду художнього керівника робота центру виглядала ось як. 

У 2016 році в приватному проєкті працювала команда з п’яти людей, каже колишня програмна менеджерка Меморіального центру Катерина Ковальчук.

«Після того як ми анонсували проєкт, відчули зацікавленість у ньому і від української, і від єврейської спільноти, та й у принципі мали ресурс, щоби втілити в життя меморіальний простір», — згадує вона в розмові з Забороною. Катерина Ковальчук курувала створення історичного наративу експозиції Меморіального центру, а також вела наукову раду істориків. Саме за неї було запущено процес пошуково-архівної роботи. За словами Ковальчук, у неї була «стратегічна робота: як описати цей департамент, зробити шапку напрямів роботи та знайти істориків, які б працювали над цим самостійно». 

Координатором усноісторичного проєкту «Голоси. Свідчення про Голокост в Україні» став Володимир Шевченко, а головним істориком — нідерландський професор Карел Беркгоф. Спочатку команду більше цікавили фотографії та усні історії, а якщо вже знаходилися інші матеріали, то й ними поповнювали колекцію. 

Дослідниця в галузі філософії історії та memory studies (кросдисциплінарна течія, що вивчає історичну пам’ять) Оксана Довгополова працювала в Меморіальному центрі над створенням виставок і концепцій. Одну з таких концепцій вона створила разом з австрійцем Дітером Богнером, одним із провідних фахівців світу з проєктування музеїв. Саме ця концепція стала основою майбутньої головної експозиції, яку так і не реалізували через зміни в організації. 

У розмові з Забороною Оксана каже, що команда прагнула створити Memorial Lab (лабораторію пам’яті), концепція якої зав’язана на ціннісній рамці довкола життя та гідності. Лабораторія мала привести людей до розуміння базових цінностей прав людини, де останні — це етичне ядро, і будь-який відступ від них — початок шляху до Бабиного Яру. В результаті такої концепції мав з’явитися простір, у якому людина в кінці експозиції могла б отримати інформацію про правозахисні ініціативи й побачити, що вона може зробити самостійно. Це крок у практику, у діяльність, яка пов’язана не з пам’яттю, а з порушенням прав людини. 

Улітку 2019-го Ілля Хржановський презентував донорам нову концепцію бачення Меморіального центру. Майже через рік, на тлі чергового скандалу щодо приватного проєкту, її опублікувала «Історична правда». На основі цієї концепції, кажуть Забороні колишні співробітники МЦГБЯ, ухвалювали рішення про те, що Хржановський заходить у проєкт з новим баченням і своєю командою. Відомо, що над цим документом працювали, зокрема, його найближчі колеги Інна Шорр та Світлана Драгаєва, які раніше долучалися до створення фільму «Дау». 

Нову концепцію від попередньої відрізняло те, що вона зосереджувалася на емоційній включеності відвідувача, залученості в імерсійні активності (наприклад, приміряння досвіду ката чи жертви злочинів), а питанню колабораціонізму українців у вбивствах євреїв була відведена помітна роль у наративі. У рамці, заданій Хржановським, попередня команда працювати не змогла. 

Вау-ефекти

Після публікації оновленої візії Меморіального центру вибухнули дискусії щодо доречності проживання справжнього досвіду через мистецтво та імерсії в комеморативних практиках, а меморіал порівнювали з не менш суперечливим проєктом Хржановського — фільмом «Дау». Дискусії стосувалися й того, що відвідувача потрібно занурити в досвід усіма можливими шляхами: фізичними елементами із сильним емоційним впливом, звуками, навіть створенням спеціальних умов вологості довкола, температури, запахів тощо. У Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні теж пішли шляхом втягнення в досвід, — але через документи загиблих. З одного боку, там віддають загиблим данину, уважно вивчаючи усі паперові свідчення, підтримують пам’ять, з іншого — переймають на себе чужу ідентичність.

Разом з Оксаною Довгополовою в обговореннях нової візії Хржановського брала участь психологиня з Латвії Ірена Голуба. Вони розробляли емоційну карту людини: за які емоції можна смикати, коли відвідувач перебуває в меморіальному просторі. З огляду на український досвід, зокрема початок війни 2014 року, потрібно було також брати до уваги рівень травмованості суспільства, а травмованість українців постійно зростає. 

«Люди часто не усвідомлюють, [що з ними відбувається]. Хтось каже: я ок, зі мною все нормально. Потім щось тригерить, і в людини стається панічна атака, — каже Оксана Довгополова. — Музейна експозиція не має запускати панічні атаки».

У психології є поняття зони норми або комфорту, коли людина не вчиться і на неї нічого не впливає. Навчання ж відбувається в зоні ризику. Одне із завдань меморіалу — набути в ньому нового досвіду, і для цього потрібна зона ризику. Наступна за ризиком зона — паніка. У стані паніки людина не вчиться: вона вмирає або рятується. Саме тому Оксана та Ірена ретельно пропрацьовували ці межові питання, а в музейному просторі мали бути присутні певні «якорі», які допомогли б людині відчувати, що вона тут, а не провалилась у травматичне минуле.

«Не можна запропонувати людині відчути те саме, що людині, на яку впала бомба, — пояснює Довгополова. — Коли малюють квіточки в Бучі на цвинтарі автомобілів, у яких загинули люди, — це жахливо. Але коли канадська волонтерка українського походження приїжджає в Бучу працювати й слухати людей, — це вже інше. Вона почула історію чоловіка, який каже, що ось тут був мій дім, тут паркан — і він весь у дірках від куль. Немає сенсу його міняти чи ремонтувати, бо за ним більше немає дому. Вона намалювала на цьому паркані квіточки, а він уперше посміхнувся, коли це побачив. Це рух емоційної емпатії, і це зовсім про інше».

«Коли ми працюємо з темою Бабиного Яру, то розуміємо, що після нього приходить період організованого забуття, створеного Радянським Союзом, — каже Семенюк. — Ми починаємо займатися питаннями меморіалізації цієї трагедії лише за часів незалежності. Що можна знайти через стільки років? Усі [в організації] розуміли, що це один з викликів — створювати музейну експозицію, розповідати історію, коли лишилося обмаль артефактів. Я не думаю, що існує проблема, що ми зараз утратили якийсь потужний матеріальний архів, і він залишився в окупантів в особі Іллі [Хржановського]. Але проблема в тому, що всі усні історії, [записані за роки існування Меморіального центру], лишились у фонді».

Однак ані Наглядова рада, ані громадська рада при МЦГБЯ, ані Офіс президента України не побачили проблем у новій концепції та новій команді Меморіального центру. Головною ціллю було створити, говорячи словами мера Києва Віталія Кличка, «вау-ефект» до 80-х роковин трагедії у Бабиному Яру і зробити багато всього в короткі терміни — а цьому нове керівництво добре давало раду. До того ж на міжнародному рівні в нього вже була велика підтримка, тож проєкт міг тривалий час захищатися від критики й навіть кримінальних справ. 

Конфлікт державної та приватної концепцій

20 жовтня 2017 року, невдовзі після презентації Наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», тобто через рік після заявленого наміру про створення меморіалу, Петро Порошенко видав указ про створення державної концепції розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». Це мав бути документ, який регулював би державну політику у сфері меморіалізації трагедії та на який могли б спиратися політики й чиновники під час ухвалення тих чи інших рішень, наприклад, у будівельній сфері чи організації культурних заходів. Задля реалізації указу створили робочу групу при Інституті історії України НАН, до якої увійшли історики, фахівці з музейної справи, архітектори та юристи.

«Державна концепція не передбачає капітального будівництва на місцях розстрілів [на відміну від концепції, яку презентував 2020 року художній керівник Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр” Ілля Хржановський]. Представники так званого приватного проєкту Бабиного Яру не бажали виходити на діалог із членами робочої групи, яка розробляла державну концепцію, — розповідав у інтерв’ю Забороні колишній співробітник МЦГБЯ, а з 2019 року керівник державного Інституту національної пам’яті Антон Дробович. — [Державна візія] передбачає будівлю десь поряд, біля гаражів за межами місць поховань, тому треба було б обговорити це з архітекторами й за результатами вийти на якийсь більш-менш візуалізований продукт. Додатково до концепції уряд мав би затвердити і його теж. І сказати: “Всі можуть робити — приватні, державні організації, — але червоні лінії такі, принципи такі, правила такі”. Тоді це була б хороша історія, яка нікого не виключала б з процесу, але задавала б параметри». 

Урешті в листопаді 2021 року державну концепцію подали на розгляд у Кабмін, Верховну Раду та Офіс президента. Але, як повідомила Забороні заступниця міністра культури й інформаційної політики Катерина Чуєва, її досі ніхто не затвердив.

Проте держава активно співпрацювала та продовжує співпрацювати з приватним проєктом. Організація 80-х роковин трагедії в Бабиному Яру стала апофеозом цієї співпраці. «Художній керівник» зміг зробити в Києві міжнародну програму, присвячену роковинам, з великим розмахом і під «парасолькою» держави. У Бабиному Яру найвідоміша у світі перформерка Марина Абрамович відкрила «Кристалічну стіну плачу», виступив Берлінський симфонічний оркестр, а режисер Сергій Лозниця презентував свій фільм «Бабин Яр. Контекст». Невелику частину програми оплатили з бюджету Мінкульту та ОП, а найбільші витрати взяли на себе спонсори МЦГБЯ.

«Усе було погоджено з Офісом президента, — каже джерело Заборони в колишніх керівних структурах Меморіального центру. — В ОП не було ані ресурсів, ані грошей, щоб це організувати, а Ілля [Хржановський] хотів масштабу. Він сам зробив так, аби приїхав президент Німеччини [Франк-Вальтер] Штайнмаєр — цього навіть в Офісі президента не могли зробити». 

«Квартирне питання»

Важливою частиною співпраці держави й приватного проєкту була територія. І це стало найскладнішим питанням, бо на території заповідника є багато земельних ділянок, які належать різним організаціям. Проте «якорем» для розв’язання питань території був Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», який підпорядковується Міністерству культури та інформаційної політики. 

У 2015 році заповідник отримав у власність будівлю на вулиці Іллєнка, 44, де колись розташовувалася контора єврейського кладовища. Ця будівля була німим свідком убивства більш ніж 100 тисяч осіб упродовж нацистської окупації Києва у 1941–1943 роках. Саме в цьому будинку мав з’явитися Меморіальний музей пам’яті жертв трагедії, а на його ремонт держава виділила гроші. Крім того, саме заповідник погоджував розміщення тих чи інших об’єктів у Бабиному Яру. Для всіх учасників історії було очевидно, що той, хто керує заповідником, має козир. 

За даними джерел Заборони, на початку 2021 року до керівництва приватного проєкту звернувся голова Офісу президента Андрій Єрмак і запитав, хто готовий стати директором заповідника. Всередині організації почалися дискусії, але невдовзі Єрмак заявив, що керувати заповідником буде Роза Тапанова — юристка, що працювала в адвокатському об’єднанні «Міжнародна правнича компанія», засновником та співвласником якого до 2019 року був Єрмак. У лютому вона почала виконувати обов’язки директорки заповідника. Борис Глазунов, який керував заповідником з 2011 року, написав заяву на звільнення. 

Але з передаванням будівлі приватному проєкту тривалий час були проблеми. Наприклад, міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко певний час не підтримував діяльність МЦГБЯ і не хотів виділяти приміщення колишньої контори єврейського кладовища й земельні ділянки. Проте, як розповіли Забороні джерела у МЦГБЯ, Володимир Зеленський наказав йому дотримуватися лінії Офісу президента. Врешті Ткаченко заявив, що Меморіальний центр «ризиків не становить», а наприкінці 2021 року контора колишнього кладовища опинилася в оренді у приватного проєкту. Міністр відмовився спілкуватися з Забороною на цю тему.

За словами колишнього директора центру Максима Яковера, будівлю мали перебудувати згідно з проєктом архітектурного бюро OFFPOLINN. Спонсори МЦГБЯ мали інвестувати близько €5 мільйонів у перебудову протягом наступних трьох років. Але повномасштабне вторгнення перекреслило цей план. Наразі будівля, яка мала стати музеєм жертв трагедії в Бабиному Яру, стоїть напіввідремонтована та закрита парканом.

Колишня проєктна менеджерка Меморіального центру Катерина Ковальчук згадує, що 2016 року команда була «натхнена ідеєю втілення меморіалу». 

«Усіх драйвила ідея — створити новий меморіальний простір сучасного типу в Україні, — каже Ковальчук. — Коли я погоджувалася на роботу, то певні репутаційні загрози були, але я вірю, що в нашій державі приватні ініціативи успішніші, ніж ініційовані державою. І найкращим інструментом вважаю державно-приватне партнерство, до якого ми йшли в роботі. У держави ніколи не було на це грошей, і, в принципі, це ніколи не було її агендою. Кожного разу, коли голови держави говорять про меморіалізацію, то згадують наш проєкт. У цьому є великий успіх».

Ідея зробити державно-приватне партнерство так і не була реалізована. 

«До війни ми мали підписати так званий договір державно-приватного партнерства, щоби побудувати музей [у будівлі колишньої контори єврейського кладовища], — розповів Забороні нинішній директор Меморіального центру Максим Рабінович. — У планах було побудувати понад 15 музеїв за 10 років, але зрозуміло, що це неможливе завдання для приватного фонду. Для цього є земля держави, земля київської громади, яка належить КМДА, є земля, що належить приватному власнику — фундації. Ми хотіли об’єднати ці зусилля та проінвестувати приватні гроші на землі, яка належить, зокрема, державі. Це було б перше державно-приватне партнерство у сфері культури».

Повномасштабна війна Росії проти України також може змінити майбутню меморіально-історичну агенду політичного класу та суспільства України. Можна припустити, що повоєнні комемораційні й меморіальні практики здебільшого концентруватимуться саме на жертвах російської агресії, водночас залишаючи замороженою розмову про трагедію Голокосту як про далеку і не таку актуальну в порівнянні з війною катастрофу. З іншого боку, провідні економісти світу вже авансом називають Україну новим найпривабливішим майданчиком для фінансових вливань від іноземних донорів. Імовірно, що кількість бенефіціарів, зацікавлених у створенні чи розвитку вже готових меморіальних проєктів, зросте. Проте який саме варіант найреалістичніший, як виглядатиме меморіальний порядок денний України та в якому статусі існуватиме Бабин Яр — відкриті питання.