MEGOGO Audio разом з редакцією Заборони випустили документальний аудіосеріал «Зі мною це не станеться», присвячений торгівлі людьми. У чотирьох серіях ми розповідаємо історії людей, які потрапили в сучасне рабство: їх змушували продавати наркотики, нелегально перевозити мігрантів, займатися секс-роботою. У текстовій версії ми публікуємо найголовніше, що вам варто знати про цю форму сучасного рабства, а також історії людей, які пережили це. Ми вже розповідали про сексуальне рабство, торгівлю наркотиками та нелегальне перевезення мігрантів. Ця історія — про двох людей, які потрапили в трудове рабство в Україні і ледь вижили.
У листопаді 2018 року 118 людей звільнили з рабства, яке впровадили в агрофермі в Одеській області. Серед них були в основному безхатченки, жебраки й алкозалежні жінки і чоловіки. Це був прибутковий бізнес: у групи, яка складалася з 18 осіб, було поле і закинута будівля гуртожитку. У полі вони вирощували овочі та продавали їх на одеських ринках і в продовольчих мережах. Але брудною та важкою працею на фермі займалися не власники, а їхні раби. Головарі забирали безхатченків з вокзалів по всій Україні.
Сто грам водки і недоїдки
«Я шукав собі роботу, і до мене якраз цигани [Заборона залишає авторські слова, але рекомендує використовувати слово «роми» замість «цигани»] підійшли і сказали — ходи до нас. Дали мені сто грам водки, я брик — і спать. Просипаюсь — і уже не знаю, де я», — розповідає Василь. Йому 43 роки, родом з полтавського села. Він рано втратив батьків і став безхатченком.
Влітку 2018 року чоловік підпрацьовував на одеському Привозі, коли до нього підійшли незнайомці і запропонували роботу. Він не став запитувати, хто вони, чи все законно, — так уже заведено в людей, які живуть на вулиці та шукають роботу на вокзалах, не ставити зайвих питань тому, хто платить.
Привоз. Фото: Олексій Кравцов / УНІАН
Василя поселили в барак. У ньому не було опалення, люди спали на залізних ліжках з пружинами та прогнилих матрацах, їх годували їжею, яку він називає недоїдками, і кожного дня змушували виходити на польові роботи. А ще — майже щодня били.
«Ти виходиш в туалет, допустимо, і з тобою йдуть дві людини, — розповідає Василь. — Спиш — приходять і дають по морді, типу, вставай, пішли [працювати]. Кажемо, за що ви нас б’єте? Ми і так вже обіжені, куди нас іще бити? Нас почали катувать, бити жорстко. Я кров’ю кашляв, а мені нічого [з медикаментів] не давали».
Втеча
Василь задумав утекти, але зробити це було майже неможливо — каже, власники агроферми були озброєні і вже не раз стріляли по утікачах. Він розповідає, що вирішив провернути спецоперацію: під час робіт на полі втік до сусідів, попросив телефон і подзвонив у поліцію.
Василь каже, що бачив здалека, як їдуть поліцейські. Це була велика спецоперація, в межах котрої затримали 18 організаторів агроферми і звільнили з рабства 118 людей. Розслідував схему рабовласників Олег Рикун — заступник начальника управління організації боротьби з торгівлею людьми Департаменту міграційної поліції. Він каже: на те, щоб викрити цю групу, пішов майже рік.
Схема була досить розгалужена. Групи діяли в кількох обласних центрах: вони обирали візуально найбільш незахищених громадян, в основному безхатченків. Вербувальники пропонували їм роботу на фермі і обіцяли платити 500 грн на день.
«Дехто з потерпілих в процесі розслідування розповідав, що [вербувальники] пропонували їм випити з ними горілки, після чого вони нічого не пам’ятали, а приходили до тями вже в бараках і навіть не розуміли, в якому регіоні перебувають, — каже Рикун. — Хто намагався втекти звідти — того відразу ловила охорона. [Головарі] показово завдавали фізичних ушкоджень, перед усіма, щоб іншим було страшно втікати звідти. Таким чином вони впливали на решту як психологічно, так і фізично, щоб не допустити втечі».
Певний час після викриття рабовласників тримали у СІЗО, але згодом суд змінив їм запобіжний захід на домашній арешт.
Любов і консерви
В тому ж 2018 році на Одещині виявили ще одну групу, яка утримувала людей як рабів у жахливих умовах. Це відбувалось на старому консервному заводі в Овідіополі.
Любов опинилася на цьому заводі на восьмому місяці вагітності — мала народитися її четверта дитина.
«Нам запропонували поїхати підзаробити, тому що я з цивільним чоловіком жила на найманій квартирі, треба було за це платити, ну і на пологи потрібні були гроші, — згадує Любов. — Нас взяли знайомі, а їх туди повезли люди ромської національності. Сказали, що через певний час нам дадуть аванс, а врешті не випускали навіть за периметр заводу — територію оточував паркан з колючим дротом, постійно стояла охорона, був чоловік зі зброєю».
Консервний завод уже багато років стояв на продажі. Люди, яких привозили, каже Любов, мали відкривати стару консервацію, яка там зберігалася приблизно десять років. Вміст банок уже згнив — його викидали у відра, чоловіки відносили їх у помийну яму, а банки мили жінки.
«Умови були жахливі, — розповідає Любов. — Нас кормили, як свиней, посуд був один на всіх, а столи в їдальні були просто збиті з досочок. Коли я сказала начальниці заводу, що мені погано, вона пригрозила: не працюватимете — буде гірше, годувати взагалі не будуть. Казала, ви приїхали сюди працювати — от і працюйте. А одного разу, коли мені стало зле, я попросила викликати швидку. Мені ж відповіли, що швидка сюди ніяк не приїде, так що треба терпіти».
Любов каже, багато хто намагався втекти, але таких починали побивати і погрожувати, що наступного разу можна не вийти звідти живими. А якось хлопець, який працював разом з нею, втік і звернувся по допомогу в Службу безпеки України.
Це ж не Європа
Любов провела в рабстві два тижні. В середині червня 2018-го на завод приїхали спецсили СБУ разом із Прикордонною службою і звільнили її і ще 30 осіб. На відео, яке оприлюднили прикордонники, видно, як Любов сидить з великим животом під стіною заводу. А навпроти декілька людей, які тримали її у рабстві, лежать з закинутими за голову руками.
Жінка розповідає, що не могла повірити в те, що в Україні можливо стати рабом.
«В таке просто не вірили, — каже Любов. — Говорили: це ж не Європа — там таке буває, що людей в рабство продають, а в Україні ніби такого бути не може».
Але трудове рабство — дуже поширене явище по всьому світу. Зараз на планеті живе до 40 мільйонів рабів. Для порівняння, за 400 років трансатлантичної работоргівлі до Америки вивезли понад 12 мільйонів африканців. За даними Міжнародної організації міграції, понад 260 тисяч українців стали жертвами торгівлі людьми починаючи з 1991 року — і це лише ті, хто повідомив про це офіційно державним органам. 97% з них — це випадки трудового рабства.
Одразу після звільнення Любов привезли в Одесу, де вона свідчила проти злочинців. А за кілька днів народила дитину — трохи раніше терміну, але вона каже, що все минуло добре.
Зараз та сама ферма в Овідіополі виставлена на продаж за 600 тисяч доларів — так, ніби там не відбувалося нічого особливого. Любов живе з дітьми в невеличкому місті і з жахом згадує ті два тижні, що провела там. Після цього їй теж довелося непросто — жінка зазнала цькування через те, що опинилася в рабстві. Їй казали, що з нею щось не так.
Це може статися з ким завгодно
Правозахисники кажуть, що стигматизація жертв торгівлі людьми — дуже поширене явище, і відбувається це тому, що у суспільстві мало розуміння, що таке сучасне рабство і з чим насправді стикаються люди. Водночас потерпілі бояться звертатися по допомогу, особливо якщо йдеться про невелике містечко або селище.
Правозахисниця Юлія Саченко — голова правління громадської спілки «А21 Україна», яка займається протидією торгівлі людьми і реабілітацією постраждалих від експлуатації. Вона розповідає, що був випадок, коли дівчина повернулась у рідне містечко після звільнення із сексуального рабства, і її невдовзі зґвалтували місцеві хлопці, кажучи, що вона повія і недостойна нормально жити.
«Вважається, що у сучасне рабство можуть потрапити тільки люди без освіти, хоча статистика свідчить про зовсім інше, — каже Саченко. — 60% потерпілих мають або середню, або вищу освіту. Також існує стереотип, що це може статися з будь-ким, але не зі мною. І більшість постраждалих, з якими ми мали справу, теж у це вірили. Однак таке може трапитися з ким завгодно».
Юлія Саченко
«Зазвичай ми в 90% випадків боремося з наслідками торгівлі людьми, — розповідає оперативник Олег Рикун. — Інформацію дізнаємося від самих потерпілих, яких уже експлуатували, і це більшість усіх кримінальних проваджень. На сьогодні торгівля людьми належить до категорії латентних злочинів, інформацію про які поліцейський добуває сам. Якщо про крадіжку громадяни заявляють, то про ситуацію торгівлі людьми — майже ні».
Чому так відбувається? І правозахисники, і оперативники кажуть, що основна причина в тому, що багато хто не може ідентифікувати себе як жертв торгівлі людьми. Часто саме через це поліцейські не можуть одразу кваліфікувати звернення громадян як жертв сучасного рабства.
«Експлуатація починається з вразливого стану. Перш за все страждають незахищені, вразливі люди, а в Україні це більша частина громадян, — каже Юлія Саченко. — Саме вразливий стан підштовхує людей на невиважені рішення».
Правозахисниця розповідає, що торгівля людьми відбувається в першу чергу тому, що це дуже прибутковий бізнес, а покарання за це, принаймні в Україні, — незначне.
«Торгівля людьми — це міжнародний і дуже гарно налагоджений кримінальний бізнес, — каже Саченко. — Прибутковість від торгівлі людьми надзвичайно висока: фактично вона сягає такого ж рівня, як від торгівлі зброєю і наркотиками. Люди, які займаються цим, ідуть на такі злочини абсолютно свідомо й цинічно. Дохід від праці за мінімального покарання за експлуатацію сприяє розвитку цього бізнесу. Якщо нам вдасться підняти рівень покарання і знизити попит на рабську силу або використання людей в різних формах експлуатації, ми зможемо викорінити це явище».
Цей документальний аудіосеріал створений за підтримки Канадсько-українського проєкту розвитку поліції.
Над подкастом працювали: Катерина Сергацкова, Юліана Скібіцька, Роман Степанович. Виробництво MEGOGO Audio.
