ЛГБТ в регіонах України: як працюють локальні ініціативи | Заборона
Читаєте зараз
Не приховуючи адреси, але за високим парканом. Як в українських регіонах працюють ЛГБТ-організації

Не приховуючи адреси, але за високим парканом. Як в українських регіонах працюють ЛГБТ-організації

Не приховуючи адреси, але за високим парканом. Як в українських регіонах працюють ЛГБТ-організації

У Києві цього року вже вп’яте відбудеться Марш рівності, а вересень стане «ПрайдМісяцем» — з тематичними лекціями, фільмами та виставками. І хоча на такі заходи регулярно нападають, у столиці є з десяток ЛГБТ-організацій, готових надати психологічну та юридичну допомогу членам спільноти. Чого не скажеш про менші міста, де навіть один ЛГБТ-центр — уже досягнення. Журналістка Заборони Ганна Беловольченко з’їздила в Миколаїв і поговорила з ЛГБТ-активістами з інших регіонів. Вона розповідає, як вони працюють і з якими проблемами стикаються.


«Всіх убити бомбою»

З торгового центру, що за кілька хвилин ходьби від Миколаївської ЛГБТ-асоціації LiGA, евакуюють людей. Квартал у центральній частині міста перекритий. Швидка, поліція, пожежники і «Миколаївгаз» з’їжджаються до місця подій.

«Нам набридло відловлювати нечестивців по одному. Сьогодні ми спалимо центр розпусти, як Господь випалив Содом і Гоморру», — йдеться в листі, який невідомі розіслали місцевим медіа та керівництву асоціації напередодні. Там же зазначено: «Запальний вибуховий пристрій […] спрацює вдень, коли буде найбільше свідків». За задумом, «люди повинні бачити неминучу долю покидьків, що ганьблять країну». Фото вибухового пристрою додається.

Для місцевих ця картина не в новинку. Перший лист у LiGA отримали 28 грудня 2020-го. Його спершу навіть сприйняли як новорічний розіграш, але в офіс приїхала поліція і рятувальники. Виявилося, вони теж були в списку одержувачів. Вибухівки не знайшли, а в листі нібито «від імені білого населення Німеччини» йшлося, що хтось збирається «всіх убити бомбою».

Другий епізод трапився 18 січня. Тоді невідомі заявили, що будуть «палити будинки» і «різати рідних і близьких» співробітників LiGA. Представників асоціації назвали свинями, але зверталися на «Ви» — з великої літери.

Останній випадок, коли і перекрили цілий квартал, стався 8 квітня вже цього року. Поліція неохоче, кажуть в асоціації, відкрила кримінальну справу. Водночас LiGA не визнали потерпілою стороною. Сьогодні правоохоронці збирають особисті дані всіх, хто причетний до роботи організації, викликають на допити, але без адвокатів.

«Вони вважають, що ми самі собі погрожуємо?» — розмірковує голова LiGA Олег Альохін. Він не розуміє, навіщо правоохоронцям повна особиста інформація тих, на кого відкрили полювання. Тим більше, що до асоціації так чи інакше причетні приблизно чотири тисячі осіб: співробітники, волонтери, клієнти з Миколаєва, Одеси та Херсона.

Альохін упевнений: все, що відбувається, роблять з однією метою — припинити роботу організації і залякати.

«Щоб ми знову повернулися в 90-ті, щоб ми збиралися невідомо де, в закритих клубах і знову мовчали про проблеми ЛГБТ, не говорили, що у нас є сім’ї і що ми хочемо жити у вільній країні. Держава нас не захищає. Навіть Зеленський, коли приїхав минулого року, говорив, що Миколаїв досі багато хто вважає бандитським містом», — пояснює активіст.

Богема і бандити

У 90-х на вулицях Миколаєва любили проводити «ремонти», що в перекладі з місцевого сленгу означало побити того, хто виділявся. Щоб виділитися, досить було надіти берет або, наприклад, довгий яскравий плащ, каже Альохін. У Радянському Союзі сексу не було, що говорити про геїв і лесбійок. Вважалося, згадує активіст, що їх привезли із Заходу.

За часів Союзу Миколаїв був закритим — у місті працював військово-промисловий комплекс СРСР, а отже, навіть радянським було непросто сюди потрапити, не кажучи вже про іноземців.

«Це було місто заводчан, відірване від інших. А коли його відкрили, після розпаду Союзу, воно свій потенціал розгубило — люди стали виїжджати, — згадує Альохін. — [На зміну заводам] прийшов напівлегальний бізнес, який був тісно переплетений з владою». Звідси, підсумовує він, і пішла слава бандитського міста — криміналітет сильно впливав на ставлення містян одне до одного.

Але в Миколаєва був і інший бекграунд. За радянських часів тут жили ті, кого зараховували до так званої богеми: люди мистецтва, інтелігенція. «Тобто більш просунуті, ті, хто бачив, як розвивається світ», — пояснює активіст.

Богема і стала проводити в 90-х квартирники, на які проходили тільки за запрошеннями. Це були і вечірки, де кожен міг бути самим собою, і можливість обговорити, як змінити ставлення до ЛГБТ в місті. Учасники квартирників у 1994-му навіть вийшли на контакт з Міжнародною організацією лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів і інтерсексуалів ILGA — так у Миколаїв потрапляли журнали, брошури та інша інформація про те, як живеться на Заході.

Але відкрито заявити про себе спільнота вирішила тільки в 1995-му. Тоді їхня представниця виграла в Нідерландах конкурс лесбійської прози.

«Для нас це був перший вихід із шафи, — каже Альохін. — Частина спільноти вирішила, що потрібно рухатися далі, щоб бути видимими. Тоді ми вирішили відкрити організацію».

Рік пішов на те, щоб затвердити документи у чиновників. Вони, пояснює активіст, не розуміли, «що таке геї, лесбійки», радили написати «нетрадиційна орієнтація». Але активісти наполягали на своєму: жодних завуальованих назв — у документах має бути чітко написано «Миколаївська організація геїв, лесбійок і бісексуалів «Ліга». Домогтися свого вдалося в грудні 1996 року. «Ліга» стала першою офіційно зареєстрованою ЛГБТ-організацією в Україні.

Перші кілька років команда концентрувалася на клубі для одностатевих знайомств. Зустрічі проводили навіть у кафе, що у дворі облради — виявилося, один з учасників спільноти там працював. Але з часом акцент змістився в бік інформаційних кампаній, семінарів про одностатеві стосунки, профілактики ВІЛ/СНІДу.

Що помітніші, то небезпечніше

З 1996-го «Ліга» поступово облаштовувала власні приміщення, філії в Одесі та Херсоні, запустила програми із взаємодії з владою, суспільством, сьогодні надає психологічну, медичну допомогу представникам спільноти.

«З кожним роком що більше ми заявляли про себе, що відкритішими ставали, то більше на нас звертали увагу», — говорить Олег Альохін. Увагою організацію не обділяли праворадикальні групи, релігійні та місцева влада.

У 2008-му міськрада заборонила флешмоб до Міжнародного дня протидії гомофобії. Офіційна підстава звучала так: «Проведення цього заходу створює небезпеку громадському порядку, порушує спокій і рівновагу, які приведуть до масових зіткнень і конфліктів». Виявилося, напередодні мерії висунули вимогу заборонити флешмоб представники релігійних конфесій.

У 2009 році «Ліга» хотіла провести «Райдужну весну» — фотовиставки, лекції, флешмоби на зразок тих, які сьогодні проводять під час «КиївПрайду». Мерія спочатку вимагала заборонити все, але, коли організація відмовилася це зробити, подала до суду. Далі були засідання, допити в прокуратурі і звинувачення в загрозі національній безпеці.

«На допитах мене запитували, чому я досі не поїхав, — згадує Альохін. — Я говорив, мовляв, добре, я поїду, а решта? Чи я повинен, як Мойсей, кинути клич, зібрати схід геїв, лесбійок, і ми будемо 40 років бродити по Україні?»

Протистояння з місцевою владою закінчилося тільки через рік — з того моменту в Миколаєві щорічно проводять «Райдужну весну». Міськрада, каже Альохін, не допомагає, але і не перешкоджає. Однак паперові заборони замінили силовими.

Сьогодні офіс «Ліги» обгороджений парканом і воротами майже два метри заввишки. За всім, що відбувається надворі, і тими, хто хоче ввійти, стежать через камери спостереження. Усе це встановили не просто так.

У 2009-му фотовиставку в миколаївському Будинку художників, присвячену ЛГБТ, зірвали 30 «хлопчиків у спортивних штанцях», як їх називають у «Лізі». Через кілька років невідомі пошкодили фасад і вікна офісу асоціації. Тоді навколо «Ліги» з’явився паркан і камери. Але зламали і їх.

У 2018 році в приміщення «Ліги» намагалися увірватися праворадикальні організації «Правий сектор» і «Сокіл». Вони вимагали зняти український прапор, каже Альохін, і аргументували це тим, що геї не можуть бути патріотами. Минулого року «Лігою» «зацікавилися» представники радикальної організації «Традиція і порядок». Відтоді вони час від часу обклеюють паркан двору, де розміщений офіс, образливими листівками.

«Такі ком’юніті-центри, як наш, не мають бути обнесені високими парканами, тут не повинно бути камер. Залишається ще тільки сторожових псів завести і поставити вишки з автоматами [з метою безпеки], — іронізує Альохін. — Але тоді ми станемо чимось на зразок зони для ЛГБТ. А я не хочу так жити. Я хочу, щоб ми були відкриті».

За словами активіста, страх виникає тоді, коли одні люди намагаються щось приховати від інших. Тоді виникає непорозуміння: а чого очікувати? Але якщо відкритися всім, буде діалог. Саме тому «Ліга» ніколи не приховувала адресу свого ком’юніті-центру і не тримала в таємниці від людей, що живуть по сусідству, чим займається організація.

Краще перестрахуватися

Луцька філія Всеукраїнської організації «Інсайт» працює вже два роки. Але, на відміну від «Ліги», ретельно приховує адресу офісу. На заходи, які організовує команда, можна потрапити тільки за попередньою реєстрацією. Та й група у фейсбуці, де спілкується ком’юніті, закрита. Щоб прийняли, потрібно подати заявку — хоча приймають, по суті, всіх, хто або є ЛГБТ, або просто дружньо налаштований.

Це вимушений захід, каже координаторка «Інсайту» в Луцьку Яна Лис. Коли вона писала у своїх соцмережах, що планує брати участь у Марші рівності, в особисті повідомлення отримувала погрози про розправу. Організація ж у регіоні не стикалася з чимось подібним. Луцька поліція йде назустріч, якщо потрібно організувати охорону громадського порядку під час акцій. Правоохоронці навіть приходили на публічну лекцію з прав людини, яку організував «Інсайт». Але, на думку активістки, краще все ж перестраховуватися.

«З одного боку, Луцьк можна назвати досить толерантним, — каже Лис. — Наприклад, на побутовому рівні ситуація стає все кращою серед молоді. Вони ставляться до ЛГБТ+ спокійно. Та й марш на 8 березня ми провели без проблем — ніяких контракцій не було. Але з іншого — міськрада залишається гомофобною. Там регулярно ухвалюють рішення про заборону публічних акцій від ЛГБТ+-спільноти, проти фемінізму».

Налагоджувати діалог з владою «Інсайт» поки не береться. Наразі організація сконцентрована на розвитку ЛГБТ-спільноти, але бачить перспективу в діалозі з депутатками-феміністками.

Лис каже, що розвиватися луцькому «Інсайту» допомагає те, що вони частина всеукраїнської організації.

«Нам допомагають лекторками, офісом, облаштуванням ком’юніті-центру. Без цього було б дуже-дуже складно», — впевнена активістка.

Луцька спільнота — це приблизно сто осіб. І це багато, каже Лис, особливо для одного з найменших обласних центрів. І важливо враховувати, зазначає вона, що сто осіб — це не всі представники ЛГБТ. Багато хто досі не може відкритися через гомофобію на роботі, наприклад, або в сім’ях.

«Іноді до нас приїжджають з маленьких міст області. Із сусіднього Рівного приїжджають, адже там немає таких організацій, — пояснює Лис. — Людям важливо побути в оточенні однодумців, здобути знання або ж просто зрозуміти, що вони не самотні, що вони частина спільноти».

«Знизити градус, щоб не так горіло»

У Маріуполі будувати міцну ЛГБТ-спільноту взялася організація «Істок» на базі ком’юніті-центру Equality EAST. Команда каже, що це один з небагатьох безпечних просторів для представників ЛГБТ і дружніх до них людей на сході країни.

«У нас діє заборона тільки на ненависть, — говорить координатор Equality EAST Кирило Майстренко. — Хто завгодно може прийти, познайомитися з нами, послухати лекції, скористатися послугами з профілактики ВІЛ/СНІДу».

Центр з’явився два роки тому, і поки тут тільки мріють про те, щоб провести гучний Марш за типом столичного. Обмежувачем спрацьовують обставини, на які команда центру вплинути не може.

«Це регіон, де відносно у вільному доступі є зброя, багато військовослужбовців. Тобто це небезпечно, — пояснює Майстренко. — Ми повинні усвідомлювати, що кожна дія має протидію. І передусім потрібно думати про питання безпеки».

Як розвивалися б події, якби не було цього аспекту, невідомо. З одного боку, згадують активісти, щойно відкрили центр, на сайті міськради зареєстрували петицію — містяни вимагали закрити Equality EAST, називали його місцем розпусти. З іншого боку — місцева влада відмовила в цьому і аргументувала тим, що підстав для закриття центру немає.

«Це прецедент для нас і показник того, як чітко може працювати влада, — говорить Майстренко. — Думаю, це пов’язано і з іміджем міста — Маріуполь складно назвати місцем розпусти. А ми намагаємося реалізовувати соціально значущі ініціативи в місті, бути корисними, то навіщо нас закривати?»

Команда зробила висновки, що «лютої гомофобії» в місті немає. Не можна сказати, впевнені вони, що «ходити вулицями небезпечно, але наштовхнутися на щось неприємне ймовірно». То поліція не реєструє заяви про злочини на ґрунті ненависті, то працівники в лікарнях негативно відгукуються про ЛГБТ.

Адреса ком’юніті-центру завжди у відкритому доступі. Не ховають свої сторінки в соцмережах і співробітники, відкрито розповідають, чим займаються. Кажуть, у місті діє місцевий осередок праворадикальної організації «Традиція і порядок», але нападів з їхнього боку, погроз не було. Equality EAST не намагається ховатися, може, тому їм і нецікаво, припускає Майстренко.

«Найголовніше, що ми не тільки консолідуємо ЛГБТ-спільноту, а й формуємо дружнє ком’юніті. Щоб люди розуміли, що це норма, що немає ніяких гей-батальйонів, як каже Скабєєва [російська пропагандистка Ольга Скабєєва 17 травня заявила, що президент України Володимир Зеленський відправив на Донбас «колони українських гомосексуалістів»]. Ми колабимося з іншими організаціями, даємо їм приміщення, якщо потрібно. І наша аудиторія зростає, адже звертаються люди з Центральної, Західної України. Приїжджають з Дніпра, Запоріжжя та Кривого Рогу», — пояснює координаторка центру Інна Шумуртова.

У команди Equality EAST амбітна мета, як вони самі кажуть, — побороти гомофобію. Це не відбудеться швидко, але «якщо вдасться знизити градус напруги, щоб не так горіло», буде вже добре.

Без однозначності

В Україні найнижчий показник сприйняття ЛГБТ серед 16 країн Європи, включно з Польщею, Словаччиною, Чехією. На запитання, «чи має суспільство прийняти гомосексуалів», тільки 14% відповіли ствердно, свідчать дані американського дослідницького центру Pew Research Center. Такий же показник зафіксували в сусідній Росії. Опитування проводили 2019 року. Причому показник знижується з кожним роком: у 2002-му 17% людей були готові прийняти гомосексуалів, а у 2011-му — 15%.

«З одного боку, стало краще, тому що зростає рівень толерантності. Це загальна західна тенденція, — каже Забороні директорка правозахисної організації Amnesty International Ukraine Оксана Покальчук. — Але з іншого, рівень маніпуляцій різноманітністю в політичних інтересах також зріс. Страх людей до «інших», чи то ЛГБТ-спільноти, чи то мігрантів або інших дражливих груп, використовують, щоб об’єднувати більше людей навколо себе через ненависть».

Раніше люди могли не знати, хто такі геї або лесбійки, і не мали якоїсь думки про них. А тепер кажуть: «Я ніколи не зустрічав геїв, але знаю, які вони».

«Риторика, яку використовують нечисті на руку політики, — про захист. «Захистимо наше село/місто/район/область від…» — і далі можна підставити що завгодно. Наша психіка влаштована так, що людина все спрощує через «я»/«ми» і «вони». Щоб щось пізнати, потрібно докласти зусиль. Але сильний інфопотік раптом приносить новину, що в проблемах винен не ти, а умовні «вони». І люди починають об’єднуватися проти кого завгодно і захищати хоч землю, хоч дітей, хоч котів», — каже правозахисниця.

У питанні ЛГБТ сильний вплив має релігія. Зазвичай, додає Покальчук, обласні центри менш релігійні, ніж регіональні. Тому і ставлення до ЛГБТ там спокійніше. Але на ситуацію впливає також те, яка релігія превалює і які в конкретний момент інтереси у її представників.

Також становище представників ЛГБТ-спільноти залежить від ресурсів і проблем, які вже є в місті чи регіоні. Що вища потреба відволікати увагу людей від реальних проблем і придумувати уявних ворогів, то складніше для ЛГБТ.

«Близько місто до фронту чи ні, за моїми спостереженнями, не впливає на ставлення до ЛГБТ і розвиток ініціатив, — вважає Покальчук. — Тут питання в тому, наскільки люди можуть дозволити собі, наприклад, просто безпечно зібратися. А ще — наскільки вони самі дозріли до того, щоб збиратися і підтримувати одне одного. Адже щоб стати активістом або активісткою, потрібно пройти непростий шлях».

Є місця, де людей навчають з дитинства не висовуватися, а є такі, де з цим простіше. Але це не про регіони, не про Схід і Захід, впевнена Покальчук, а про конкретне місто.

Столиця притягує більше «інших» людей, і тут йдеться не тільки про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність. Що більше місто, то більше в ньому людей з різними поглядами і вища толерантність до різноманітності, пояснює директорка Amnesty International Ukraine. Але водночас не можна чітко сказати, що в столиці завжди добре, в регіонах завжди гірше, а в умовній західній частині України ЛГБТ-спільноті важче за всіх. Як і не можна однозначно сказати, що десять років тому ситуація з правами ЛГБТ була більш плачевна, ніж сьогодні.

Нагору