«Від Олени Зеленської ми отримали відмову». Як готують марш за права жінок — з упором на безпеку й без підтримки держави | Заборона
Читаєте зараз
«Від Олени Зеленської ми отримали відмову». Як готують марш за права жінок — з упором на безпеку й без підтримки держави

«Від Олени Зеленської ми отримали відмову». Як готують марш за права жінок — з упором на безпеку й без підтримки держави

Як готують марш за права жінок — з упором на безпеку й без підтримки держави

Останні кілька років кожне 8 березня в Києві проходить марш за права жінок. Його проводять правозахисні та ЛГБТ+ організації. Мета — нагадати, що 8 березня — це не «свято весни й жіночності», а день боротьби за рівні права. Щороку марш проходить із труднощами: його намагаються зірвати противники з ультраправих і антифеміністських організацій. Цього року заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька влаштувалася волонтеркою безпеки маршу й розповідає, як виглядає його підготовка зсередини.


Марш за права жінок з’явився у відповідь на стереотипне ставлення до 8 березня як до свята «весни й жіночності». Щороку його повістка приблизно однакова: підвищити видимість різних жінок, розповісти про соціально вразливі групи і висунути конкретні вимоги до влади. Цього року вимоги такі: ратифікувати Стамбульську конвенцію, яка захищає жінок від насильства, збільшити кількість шелтерів для жертв домашнього насильства, припинити урізання соціальних пільг для жінок через пандемію коронавірусу — йдеться про скорочення субсидій, виплат соціальної допомоги й загалом урізання бюджету на соцзахист жінок. Марш стає маніфестом усієї роботи, яку правозахисні організації ведуть упродовж року — створюють петиції, розробляють законопроєкти й займаються просвітою.

У маршу за права жінок немає яскраво вираженої ЛГБТ+ повістки, яка стає головною причиною нападів на такі заходи. Втім, ходу регулярно намагаються зірвати її противники. Найчастіше це ультраправі й радикальні угруповання на кшталт «Традиції і Порядку» або ж антифеміністські організації — наприклад, «Сестринство Святої Ольги». Вони віщають про «традиційні цінності» з автомобілів із гучномовцями й кидають в учасниць і учасників маршу яйця й зеленку.

Дехто влаштовує у відповідь цілі перфоманси: торік, наприклад, на марш принесли «труну фемінізму». Антифеміністська організація «Срібло троянди» зареєструвалася на марш як учасниці, але під час ходи винесла чорну труну з написом «фемінізм». Акцію широко висвітлювали медіа, а організатори маршу досі вважають її «дуже креативною».

«Під час підготовки маршу потрібно не тільки продумати безпеку, а й домовитися з усіма організаціями-учасницями, з поліцією, продумати маршрут. А наші опоненти теж вигадують нові способи», — кажуть мені в громадській організації «Інсайт», яка організовує марш.

Не морські котики

Спробувати себе волонтеркою безпеки мені було цікаво завжди. Уже три роки кожне 8 березня починається в мене однаково: я приїжджаю на Михайлівську площу, звідки зазвичай стартує Марш жінок. Зустрічаю багато знайомих, ми обіймаємось і розгортаємо плакати. Викрикуючи гасла, доходимо до кінцевого пункту — як правило, це Поштова площа — аплодуємо один одному й розходимося до наступного 8 березня.

Цього року, побачивши оголошення від організаторів, я не вагалася: заповнила анкету, відповіла на низку стандартних запитань, і незабаром зі мною зв’язалися організатори. З кожним роком на волонтерство подається все більше людей і часто буває так, що ними виявляються провокатори. Як саме відбирають благонадійних, в «Інсайті» не розповідають, щоби про тонкощі не дізналися опоненти. Противників маршу, до речі, організатори називають тільки так.

Завдання волонтерів — дивитися, хто намагається пройти на марш, допомагати формувати колони, а вже на самому марші — контролювати, щоби люди йшли рівно й не виникало провокацій. У цьому плані марш за права жінок схожий на Марш рівності, який проводить ЛГБТ-організація «КиївПрайд», — правда, обмежень по периметру маршруту немає, і це принципова позиція організаторів. Волонтерів, які чергуватимуть на вхідних рамках, просять перевіряти плакати. В організаторів немає цензури, але будь-які написи, що порушують закони України, заборонені.

Марш жінок. Київ, 2019

«Не чекайте, що з вас тут готуватимуть «морських котиків», — починає зустріч волонтерів Анна, яка відповідає за безпеку. — Ви не маєте намагатися когось «скручувати» або не пускати: для всього цього є поліція».

Пізніше Анна додає, що, швидше за все, організатори будуть відмовлятися від терміна «волонтери безпеки», тому що він часто плутає людей.

«Як можна зрозуміти, що перед вами ультраправий? — продовжує вона. — Звертайте увагу на стиль одягу, поведінку, мову, на деталі одягу. Якщо людина вся у чорному, у берцях або камуфляжі, варто придивитися».

Втім, вона каже, що випадки бувають різні. Наприклад, на торішньому марші пройти намагалися молоді хлопці, які виглядали як типові подільські хіпстери й не викликали жодних підозр. Вони були з плакатами, загорнутими один в інший, зі звичними для маршу гаслами. І добре, що волонтери перевірили всі плакати, каже Анна, тому що вже на п’ятому були гомофобні образи й неонацистська символіка.

Як влаштована безпека

Підготовка маршу проходить у кілька етапів, розповідає Анна. Вона юристка і в «Інсайті» займається всіма питаннями безпеки. Насамперед, пояснює вона, потрібно повідомити місцеву адміністрацію. За українськими законами не треба отримувати дозвіл, щоби провести будь-яке мирне зібрання: достатньо простого повідомлення. Далі необхідно повідомити поліцію. В ідеалі, пояснює Аня, до цього переговорного процесі має бути залучений муніципалітет, але в Києві чиновники самоусунулися від цього. Анна наводить як приклад випадок, коли у 2019 році «Інсайт» організовував марш за права транслюдей і дата збіглася з датою пам’яті жертв Голодомору. Адміністрація в Києві вийшла на зв’язок за три дні до події (хоча організатори повідомили її раніше) і заявила, що акція «Інсайту» може перешкодити міським заходам, присвяченим пам’яті жертв Голодомору. Але дізнавшись, що з поліцією все погоджено, адміністрація на озвучила жодних питань або пропозицій.

«Ми не отримуємо жодного фідбеку й реакції від КМДА, — каже вона. — Місцева влада думає, що якщо вони передали повідомлення в поліцію, то цього достатньо. Але є ще комунальні служби, департаменти, які мають бути залучені. Наприклад, щоб уточнити, чи планується установка якихось банерів, наметів, розтяжок. Це все важливі технічні моменти й це ми вирішуємо тільки з поліцією».

Взаємодія з поліцією — ключовий момент. Організатори продумують і пропонують маршрут, який потім погоджують із поліцією. Маршрут завжди тримають у секреті, щоб убезпечити учасників та учасниць від нападів, але витоки інформації все ж трапляються. Організатори не виключають, що це відбувається з вини деяких поліціянтів або співробітників київської мерії.

Для вибору маршруту є кілька критеріїв. Оскільки марш — це масовий захід, точкою збору завжди має бути відкрита площа, на якій легко зібрати кілька тисяч людей. Кількість учасників розраховується зважаючи на минулі заходи. Зазвичай до цього числа додають ще приблизно 20%. Але цього року людей, швидше за все, буде стільки ж, скільки й минулого — в основному через пандемію. Крім того, марші проходитимуть майже у всіх обласних центрах України.

Станція метро або зупинка громадського транспорту обов’язково має бути в пішій доступності. У самому маршруті не має бути багато спусків і підйомів, вулиці мають бути широкими. Поліції необхідно виставити кордони не тільки на самому маршруті, а й на прилеглих вулицях.

«З 2018 року комунікація з поліцією спростилася, — зізнається Анна. — Раніше було складно. Спілкуватися зі співробітниками поліції стресово, [там] є різні люди, як кажуть, «старого гарту». Вони намагаються качати права, але коли ти відстоюєш свою позицію, їм уже складніше: треба розмовляти і зважати на вас. Дуже багато залежить від того, хто перебуває в керівництві. Для мене дуже добра ознака, що поліцейські, з якими ми перетинаємося на мирних зібраннях і потім зустрічаємося десь на вулиці, впізнають мене і вітаються».

Перша леді проти

Організація «Інсайт» існує в Україні 13 років. Її очолює відкрита лесбійка Олена Шевченко. Від інших ЛГБТ+ організацій «Інсайт» відрізняється феміністською спрямованістю й насамперед працює з жінками.

«Марш жінок був і раніше, — розповідає Олена. — Перші марші ми проводили ще у 2011 році. Але тоді, звичайно, виходило набагато менше людей — сто-двісті осіб. Три роки тому ми вирішили відродити традицію жіночих маршів. Ідея полягала в тому, щоб об’єднати всіх під цим терміном «марш жінок», щоби туди вмістити всю різноманітність гендерних питань, гендерної рівності та гендерної політики».

Підготовка до маршу триває, по суті, цілий рік. Потрібно домовитися з різними організаціями про те, щоби вони взяли участь. Знайти блогерів із великою аудиторією, які будуть поширювати інформацію про подію. На кожному з цих етапів виникає низка складнощів.

«Коли ми говоримо, на якому етапі фемінізму перебуває Україна, я кажу, що це друга хвиля, коли білі середнього класу жінки в деяких регіонах вирішили вийти, але намагаються відсікти всіх інших «негарних», — додає Олена. — Є різні організації, які не зовсім поділяють наші цінності. «Давайте не цього року, не виходьте зі своєю символікою, ви нас дискредитуєте». У деяких містах «Інсайт» просять виходити без [ЛГБТ+] символіки, тому що «не зрозуміють». Ми намагаємося з цим боротися».

Складно домовитися і з блогерами. Ті, у кого мільйонна аудиторія, спочатку співпрацювати не хотіли або відразу висилали прайс за свої послуги. Через три роки ця робота спростилася: відколи марш стає все більш чисельним, організаторів почали сприймати серйозно і дехто вже сам пропонує співпрацю. Зараз, каже Олена, у планах налагодити зв’язок із бізнесом, який міг би просувати цінності маршу. Багато хто відмовляє, але Олена впевнена, що це тільки питання часу.

Не хочуть співпрацювати і представники влади. Олена каже, що на марші приходять деякі депутатки від різних партій, але це їхня особиста ініціатива. У цьому році «Інсайт» звернувся з ідеєю співпраці до першої леді Олени Зеленської. Вона відмовила в участі та підтримці без пояснення причини. Водночас сама Зеленська ставала на підтримку ініціатив про гендерну рівність і проти домашнього насильства.

Стамбульська конвенція

У докарантинному 2019 році Марш рівності, який проводять ЛГБТ+ організації в рамках «КиївПрайду», став найчисельнішим за весь час свого існування. Водночас захід викликав багато критики навіть серед прихильників. Основна претензія полягала в тому, що Марш не призводить до якихось реальних дій. Єдине, що змінилося в законодавстві України — у Трудовому кодексі окремо виділили дискримінацію за сексуальною орієнтацією.

«Я теж критикую Марш рівності, я задовбалася ходити в цій коробочці по колу під наглядом поліції, — каже Олена. — Немає чітких вимог і якоїсь конкретики».

Марш жінок, пояснює Олена, намагається бути конкретним. Гасло цього року — «У пандемії жіноче обличчя». Дослідження загалом говорять про те, що жінки сильніше постраждали від пандемії, й організатори хочуть звернути на це увагу. Друге важливе питання — це ратифікація Стамбульської конвенції. Це головна конкретна вимога, з якою учасники щороку виходять на марш. Організатори маршу були головними ініціаторами петиції за ратифікацію — вона набрала потрібну кількість голосів і президент Володимир Зеленський пообіцяв, що її обов’язково розглянуть. Але цього не сталося. Ратифікацію документа гальмують консервативно налаштовані депутати й Рада Церков. «Але ми дотиснемо і її приймуть», — запевняє Олена Шевченко.

Єдиний дух

Останні зустрічі волонтерів призначені на початок березня. Усього прийшло понад 30 людей — так багато охочих ще не було. В офісі «Інсайта» розподіляють волонтерів за обов’язками: хто стоятиме на рамці, хто фотографуватиме людей, які займаються провокаціями, хто стежитиме за звукомобілем, а хто — формуватиме колони. Більшість охочих стати волонтерами — молоді дівчата до 22 років. Дехто з них уже були волонтерками на Марші рівності, інші ж постійно брали участь у марші за права жінок. Мотивація у всіх одна: хочеться робити щось для фемінізму.

Олена Шевченко каже, що за десятки років, упродовж яких вона займається питаннями прав жінок, вона все ще не втратила мотивацію. Поштовхом до того, щоби займатися активізмом у таких складних для українського суспільства темах, як фемінізм і ЛГБТ+, стали якісь побутові дрібниці: тюльпани на 8 березня, «ти ж дівчинка, одягни плаття». Коли стала старше, довелося тікати від київських радикалів. Зараз вона каже, що бачить зміни — у тому числі й те, що кожного року на марш виходить усе більше учасниць та учасників.

«Як ти думаєш, що первинно: люди виходять на марш, бо хочуть рівних прав, або тому, що це прикольна тусовка й можна пройтися зі смішними плакатами?» — питаю я в Олени.

«Я думаю, що це мікс, — відповідає вона. — Коли люди приходять разом на якийсь великий захід із веселими плакатами, це піднімає дух, а дух — це те, що рухає прогрес. Коли ми виходимо і спілкуємося один з одним, бачимо навколо себе тисячі людей, які вийшли підтримати ті ж цінності, що й ми, це абсолютно інше почуття. Зовсім не те, що сидіти за зачиненими дверима й розмовляти на дивані про свої проблеми».

Нагору