Окупанти руйнують архітектуру промислових міст. Ось як до і після війни виглядає Миколаїв, який щодня атакує ворог

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: Нова Каховка тимчасово окупована, Нікополь росіяни обстрілюють майже щодня, а Маріуполь понад три місяці був в облозі, після чого його захопили окупанти — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — Миколаїв, який після часткової окупації сусідньої Херсонщини вже кілька місяців потерпає від ворожих атак, втрачаючи найкращі взірці своєї архітектури.

Історія і структура

Миколаїв виник завдяки унікальному географічному положенню: в місці впадіння річки Інгул в Південний Буг утворився півострів, нижче за течією по річці вже могли пройти морські кораблі, а Чорне море було близько. Тож російський князь Потьомкін обрав це місце для облаштування суднобудівної верфі, і вже 1789 року тут заклали місто, назване на честь святого Миколая. Назву «Святий Миколай» мав і перший побудований тут корабель.

З того часу в Миколаєві будували дуже відомі кораблі — зокрема, 181-метрове науково-дослідне судно «Академік Сергій Корольов» (1970). Крім того, тут досі стоїть недобудований крейсер «Україна», який зводили за тим самим проєктом, що й сумнозвісний крейсер «Москва».

Так само тут будували всі радянські авіаносці — Чорноморський суднобудівний завод був єдиним в СРСР підприємством, яке мало необхідні для створення складних кораблів стапельні потужності. На миколаївському стапелі «0» побудували авіаносці (або, як їх тоді називали, авіаносні крейсери) «Москва» та «Ленінград» (у 1990-х їх розібрали на металобрухт в Індії), «Київ» та «Мінськ» (зараз — кораблі-музеї в КНР), «Новоросійськ» (розібрали на металобрухт в Південній Кореї), «Адмірал Горшков» (перебудоване судно перебуває в складі ВМС Індії), «Адмірал Кузнецов» (єдиний на сьогодні авіаносець Росії), «Варяг» (зараз у складі ВМФ Китаю під назвою «Ляолін»). Також саме тут почали будівництво єдиного в СРСР атомного авіаносця «Ульяновськ», який так і не закінчили та зрештою розібрали в 1992 році.

Оскільки впродовж всієї своєї історії місто було пов’язане з суднобудуванням, тут ще з 1798 року діє училище корабельної архітектури, а з 1920 року — суднобудівний університет, єдиний в Україні виш такого профілю та один з найбільших університетів міста.

Розташування Миколаєва на півострові могло сприяти створенню рекреаційних зон, пляжів та набережних, але все відбулося навпаки: майже все узбережжя міста зайняте суднобудівними заводами та портовою інфраструктурою. В місті є навіть вулиця Набережна, але вона йде вздовж суднобудівного заводу і виходу до води не має. Через такий характер міста узбережжя не стало частиною його архітектурного обличчя і тут майже немає розгорнутих до води архітектурних ансамблів.

Царська доба

Забудову царської доби в Миколаєві представляли переважно садиби на периферіях міста. Більшість з них були одноповерховими, мали три вікна на головному фасаді та відрізнялися хіба що оформленням деталей. Були садиби і в центральній частині міста — вони належали заможнішим власникам, тож мали більш різноманітний і вишуканий вигляд. Багато з цих садиб збереглися.На межі ХІХ–XX століть поодинока забудова поступово переходила в суцільну, а садибний тип забудови поступився багатоквартирному прибутковому будинку. Найцікавіші споруди цієї доби належали купцям. Так, наприклад, будівля військової комендатури Миколаєва (Микільська, 30) — це колишній будинок купця Гольдфарба (1899). Раніше його завершував шатроподібний купол.

На вулиці Спаській, 18 зберігся неоготичний будинок багатого купця і бельгійського віцеконсула Ерліха. Гарно відреставрували споруджений у 1880-х будинок купця Авраамова (Спаська, 22), що має елементи бароко та ренесансу. Фасад споруди прикрашають численні елементи ліпнини, а складність композиції посилює призматичний баштовий об’єм по головній вісі будинку.

Зберігся і двоповерховий будинок купця Уткіна (Декабристів, 5), споруджений на початку XX століття з елементами модерну та неоренесансу. Зараз у споруді розташоване обласне управління МВС.

Привертає до себе увагу і двоповерховий будинок купця Кроля на вулиці Декабристів, 17. Через поєднання елементів бароко і класицизму він виглядає наче перенесений з Бельгії чи Нідерландів. Обидва поверхи будинку прикрашає складна ліпнина. Вінчають споруду одразу 5 аттиків [декоративна стінка над карнизом, яка завершує споруду] — 2 великих і 3 маленьких.

Цікавими були й нежитлові споруди. Зберігся колишній будинок офіцерів флоту (Артилерійська, 7), споруджений 1824 року в стилі класицизму за наказом Олексія Грейга, губернатора Миколаєва та Севастополя [тоді ці міста належали до одного губернаторства]. Ймовірним архітектором будівлі був Федір Вунш. Варта згадки й будівля колишнього Російського банку зовнішньої торгівлі на Фалеєвській, 7. Її спорудили у 1911–1912 роках за проєктом архітектора Вільгельма Кабіольського, відомого своїми роботами в Одесі. Неоренесансна будівля банку була однією з найбільших в Миколаєві початку XX століття. 

Збереглися в місті й храмові споруди царської епохи. У 1886 році на території військово-морського госпіталя звели церкву Олександра Невського. Архітектор Жуковський-Волинський спорудив її у російсько-візантійському стилі, але завдяки власному баченню зробив споруду оригінальною. Храм було сильно пошкоджено під час Другої світової, і його відновлення почалося лише у XXI столітті. 

У псевдоруському стилі побудували кафедральний собор Касперівської ікони Божої матері (Садова, 12). Храм зводили у 1904–1908 роках за проєктом архітектора Федора Еппінгера. З 1934 року тут був клуб суднобудівельного заводу, а 1992-го храм передали вірянам.

Однією з найбільших споруд царської доби у Миколаєві став костел (Декабристів, 32), споруджений наприкінці ХІХ століття за проєктом архітектора Домбровського. Псевдоготична споруда з двома баштами та вишуканими конічними шпилями стала важливим силуетотворчим елементом міста. 

У 1914–1915 роках на Соборній, 8а посеред Центрального проспекту спорудили Першу трамвайну підстанцію. Виконана у стилі модерну будівля збереглася до нашого часу.

У 1909–1912 роках за проєктом міського архітектора Штукенберга побудували триповерхову міську управу. Неокласична споруда завдовжки майже 100 метрів мала центральний об’єм з двома куполами та два бокові ризаліти з масивними колонами і пілястрами. Внутрішні приміщення були багато декоровані ліпними фризами, гірляндами, картушами, розетками і колонками. Під час Другої світової будівлю зруйнували. Пізніше на її місці планували спорудити Будинок Рад, а в результаті побудували поштамт. Міська управа — одна з найцінніших втрачених споруд Миколаєва.

Забудова Миколаєва в період між Першою та Другою світовими війнами була не дуже численною, але точно варта уваги. Одними з лічених споруд 1920-х стали так звані юмтівські будинки, зведені для Південного машинобудівного тресту (російською скорочено — ЮМТ). Вони розташовані в районі Сухого фонтану (зараз — вулиця Микільська, 8). В сучасному Миколаєві це щільно забудована і майже центральна частина міста, проте за часів будівництва це був пустир, біля якого проходила залізниця (нині не існує). Комплекс складається з семи триповерхових будинків: чотири виходять на вулицю торцями, ще два — в глибині курдонерів, і один — на червоній лінії забудови. Стилістично це вже конструктивізм: будинки позбавлені декорацій і мають суцільне скління сходів. Тогочасні газети описували комплекс як «будинок-сад, ідеал сучасних будівельників». Автор комплексу будинків невідомий.

Іншою видатною спорудою Миколаєва 1920-х стала робітнича поліклініка № 1 (вулиця Корабелів, 14), споруджена у 1927 році до 10-ї роковини Жовтневого перевороту. Автором проєкту був громадянський інженер Віктор Естрович, а сам проєкт був типовим. Лікарня має риси класицизму — симетричний план, курдонери, доричні напівколони, карнизи і фронтони. Це приклад інерції в архітектурі 1920-х, коли влада ще не нав’язувала архітекторам єдиний політично вірний стиль, тож споруди з елементами історичних стилів могли виникати паралельно з сучасною архітектурою. 

Цікавим прикладом архітектури доби став споруджений на причалі № 7 елеватор Миколаївського морського порту (1926–1930), перший для СРСР. Його проєктом займалися інженери Шумський, Кузнєцов та Мазін. Ця споруда поєднує конструктивістську геометричність і класицистичну композицію. Головний фасад елеватора орієнтований на Південний Буг і збагачений потужними віконними прорізами та металевим приладдям для відвантаження зерна. Функціональні елементи тут майстерно вписані в естетику архітектури споруди.

Найяскравішим прикладом миколаївського конструктивізму був чотириповерховий будинок Робітничо-житлового будівельного кооперативу транспортників заводу імені Андре Марті, споруджений у 1930–1934 роках (Велика Морська, 67). На старих фото добре видно характерні для конструктивізму великі вікна, що стають ще ширшими у наріжних кімнатах — там вони 5-стулкові. Наріжна частина має характерні г-подібні балкони, а на першому поверсі були величезні вітрини. У повоєнні часи будинок двічі переоблаштували, що перетворило його на вінегрет з трьох епох.

Особливої уваги в архітектурі Миколаєва другої половини 1930-х вартий пʼятиповерховий постконструктивістський будинок спеціалістів на 104 квартири (Потьомкінська, 81/83). Архітектором проєкту виступив Мойсей Лінецький, скульптором — Казимір Рижов. Будинок має складну форму і займає понад дві третини периметра кварталу. Центром просторової композиції став шестиповерховий баштоподібний об’єм на розі вулиць Мала Морська та Потьомкінська. Геометрія його деталей дозволяє віднести обʼєм до ар-деко. Формою він наближений до квадрата, а візуальної важкості йому додають наріжні стовпи-пілястри без баз і капітелей. В основі об’єму — квадратне вікно, а під ним на фасаді — барельєф на тему спорту й праці. 

1931 року в Одеському філіалі Діпроміста розробили генплан реконструкції Миколаєва (архітектор Гурович), згідно з яким головними напрямками розвитку міста стали східний та південно-східний. Важливе місце в генплані відводили озелененню. 1937 року Миколаїв став обласним центром, тож у наступні два роки архітекторка Архіпова розробляла новий генплан міста. Він зберіг планувальну структуру історичного ядра та наявну містобудівну структуру Миколаєва.

Повоєнний період

У 1950-х в Миколаєві відбувається активна ансамблева забудова кварталів в історичній частині міста, насамперед — адміністративної Соборної площі вздовж вулиці Адміральської. Актуальність адміністративного будівництва була зумовлена руйнуванням міської ради під час Другої світової. Втім, ще наприкінці 1930-х центральну площу міста планували на перетині Центрального проспекту та вулиці Соборної, і навіть проводили архітектурний конкурс на забудову цієї площі. Тут мав зʼявитися Палац культури, Будинок Червоної армії і флоту, готель і Палац рад. 

Однак перенесення центральної площі на простір вздовж вулиці Адміральської дозволило розкрити її в бік води, що стало ансамблевою перевагою. За проєктом Дмитра Баталова, ансамбль мав складатися із трьох споруд: по центру — пʼятиповерховий Будинок рад з девʼятиповерховою баштою та шпилем, обабіч нього — дві однакові адмінбудівлі, що задавали б симетрію всьому ансамблю. Та зрештою Будинок рад так і не звели, а на його місці у 1970 році зʼявився аскетичний і невиразний поштамт. 

У 1951–1954 роках на цій площі спорудять будинок Міськради (архітектори Сергій Косенко, Михайло Бабаян, інженер Гутман Порецький, за участі Йосипа Пейсахіса). Виразна пʼятиповерхова будівля міськради стала прикладом сталінського неокласицизму: її фасад прикрашають три портики з колонами та центральний фронтон зі шпилем, стіни побудовані з ракушняка й цегли, на вході — дубові двері. Інтер’єр також був багато оформлений: у вестибюлях, фоє та холах колони обличкували штучним мармуром, актову залу й вестибюлі прикрашав ліпний декор. Цоколь фасаду обличкували сірим гранітом, перший і другий поверхи — збірними плитами рожевого граніту. Третій будинок, що, за проєктом, мав віддзеркалювати міськраду, так і не побудували.

Іншою важливою спорудою 1950-х стала адмінбудівля заводу ім. 61 комунара (Адміральська, 38). Вона має три поверхи та прикрашена колонами, фронтоном, декоративною надбудовою з трьома арковими вікнами й високим шпилем, який прикрашає корабель. Архітектура споруди подібна до петербурзького Адміралтейства, і це невипадково — раніше тут був комплекс будинків морського відомства, утворений ще наприкінці XVIII століття і великою мірою зруйнований під час Другої світової війни.

Вокзал, також постраждалий під час бойових дій, місцева влада вирішила не відновлювати й побудувала новий. За основу взяли проєкт архітектора Ігоря Петрякова та інженера Сергія Гиренка з Київського Діпротрансу. Попередньо його вже втілили у Хмельницькому, але, на відміну від Миколаєва, там будівлю докорінно реконструювали. Архівні джерела зберегли деякі деталі будівництва, зокрема щодо раціоналізації процесів. Всі будматеріали доставляли залізницею, для чого відгалуження колії проклали просто на будмайданчик.

Цікава історія пов’язана з будівництвом кінотеатру ім. Ілліча на вулиці Макарова, 60. У 1948 році в Миколаєві відбувся архітектурний конкурс на реконструкцію згорілої двоповерхової споруди колишнього купецького доходного дому. Його звели у 1870-х, а в радянські часи будівлю облаштували під аероклуб. Архітектори Бабаян і Ліхтенберг пропонували знести коробку через незадовільні конструкції, а архітектор Наум Коган та інженер Іван Царюк хотіли реконструювати споруду. В результаті архітектурна комісія обрала перший проєкт, але Міністерство кінематографії УРСР затвердило ідею Когана та Царюка. Тож зрештою наявні конструкції у 1950–1953 роках використали при будівництві триповерхового кінотеатру на 550 місць.

1953-го в Миколаєві побудували й інший кінотеатр — «Родина» (Московська, 9), проєкт якого належить архітектору Когану. Неокласичну споруду з симетричним фасадом, ризалітами і центральним фронтоном вписали в червону лінію наявної забудови, а головний об’єм увели вглиб кварталу. Через витонченість класицистичних пропорцій кінотеатр помилково сприймають за споруду 1910-х років.

У 1950-х активно вели і шкільне будівництво. Наприклад, 1953 року на вулиці Робочій за прив’язки архітектора Ліхтенберга спорудили школу № 22. А 1954-го на місці зруйнованої під час війни школи звели нову, під номером 10. Сьогодні її неможливо впізнати — споруду перебудували у «школу майбутнього».

Найвишуканіші будинки 1950-х споруджують у Миколаєві на вулиці Адміральській. Наріжні будинки-«близнюки» № 23 і № 29 зводили за проєктом Михайла Бабаяна для заводу імені 61 комунара. Обидва мають чотири поверхи з пʼятиповерховою наріжною секцією. Будинки декоровані колонами, пілястрами, карнизами і сандриками, верхні поверхи вирішені у великому ордері. Архітектор пояснював таку архітектуру бажанням надати будинкам південного характеру.

Соборна як головна вулиця центру міста отримала цілу низку монументальних будинків 1950-х. Особливої уваги заслуговують будинки № 2а і № 2б з монументальною аркою посередині, що займають цілий квартал між Спаською та Великою Морською. Також на Соборну виходить вишуканий будинок на вулиці Шевченка, 64а. Чотириповерхова споруда має восьмигранну башточку, що спирається на оформлені колонами тераси. Ордерна композиція, колони, сандрики і карнизи будинку схожі на будинки на Адміральській.

Цілу низку будинків 1950-х споруджували вздовж Центрального проспекту, де вони утворили цікаві композиції. Оскільки Центральний проспект перетинається з багатьма вулицями під непрямим кутом, це створює гарні умови для ансамблевого оформлення наріжної частини. Особливої уваги заслуговують будинки на перетині проспекту з вулицями Соборною, Лягіна, Декабристів та 8 березня.

Модернізм

В добу модернізму (1960–1980-ті) Миколаїв мав дві паралельні тенденції розвитку. Точково з’являлися нові будинки, проте значної перебудови історичної частини міста не було. На місці старої приватної забудови з’явилося кілька нових мікрорайонів. Оновлювали і забудову магістралей. Але головним чином місто розросталося на схід і південний схід.

Найбільшим з новозбудованих районів став ПТЗ, названий на честь Південного трубного заводу. Він розростався починаючи з 1960-х, і більшість будинків району мають пʼять поверхів. Головними магістралями ПТЗ стали Богоявленський проспект, вулиця Космонавтів та проспект Миру. Останній продовжує головну магістраль Миколаєва — Центральний проспект.

Проспект Миру має переважно 9-поверхову забудову, хоча точково тут можна зустріти і 14-поверхівки — нові будинки зводили у 1970–1980-х роках. Одним з найкращих прикладів будівництва того часу став споруджений у 1972–1975 роках мікрорайон № 113, розташований між проспектом Миру, вулицями Космонавтів та Китобоїв. Всі десять житлових будинків тут типові, частину споруджували кооперативи. В центрі мікрорайону, на проспекті Миру, 60, побудували школу № 50.

Миколаїв розростався на схід, тож 1987 року в цій частині міста зʼявився новий вокзал. Аскетична пізньомодерністська споруда виділяється монументальним оформленням годинника над центральним входом. Оскільки попередній вокзал мав тупикове розташування, що створювало труднощі для транзитних пасажирських потягів, новий вокзал позбавили цього недоліку. Після його відкриття попередній вокзал почали використовувати суто як вантажну станцію.

Доба модернізму залишила Миколаєву цілу низку важливих споруд: пошкоджений через російські обстріли готель «Миколаїв» (Центральний проспект, 107), автовокзал (Богоявленський проспект, 4), Палац культури Суднобудівельників (площа Суднобудівельників, 3), річковий причал (Бузький бульвар), корпуси Національного університету Суднобудування (проспект Героїв Сталінграду, 9).

Серед споруд в історичному центрі варто згадати пошкоджену ракетним обстрілом будівлю обласної ради, яку звели 1981 року за проєктом Світлани Фадєєвої та Петра Казимирчука.

Досить аскетична за своїм виглядом девʼятиповерхова адмінбудівля мала чіткий вертикальний ритм, який задавали стовпи над другим поверхом. Інтер’єр споруди прикрашало монументальне панно над входом та декоративна чеканка в їдальні. Доля цих витворів монументального мистецтва після обстрілів 29 березня 2022 року невідома.