«Боялися українського слова, бо за це могли вбити». Фільтрація, жорстоке побиття та втеча дорогою смерті в історії однієї родини з Маріуполя

18-річна Марія Вдовиченко з Маріуполя 2022 року мала закінчувати школу та готуватися до іспитів і вступу до університету. Але 24 лютого, коли Росія вторглася в Україну, життя дівчини та її родини перетворилося на справжнє виживання в умовах постійних обстрілів. Заборона розповідає історію Марії про пережиті обстріли, фільтраційний табір росіян та евакуацію з окупованого міста. 

Вижити під ворожим вогнем

Це була пʼята ранку, мама тієї ночі не спала. Вона вбігла до нашої з сестрою кімнати і просто закричала: «Почалася війна!» Ми вирішили залишитися у місті — не могли повірити в масштаб катастрофи. Через постійні обстріли моя родина прожила в підвалі два тижні. Запасу харчів не було, воду ми топили зі снігу. Підвал був непридатний до проживання — було дуже холодно — але іншого вибору в нас не було. 

Коли снаряд влучив у пʼятий поверх нашого будинку, ми були на третьому. Ховалися з батьками та сестрою у ванній кімнаті і відчували вібрації від стелі, шматки якої падали донизу. Це такий момент, що складно передати словами, але моя мати дуже сильно перелякалася і не змогла з цього моменту стати на ноги.

Навпроти нашого будинку був дитячий садочок — від нього нічого не залишилося, хоча там ховалися люди. Мою школу №54 в Приморському районі знищили вщент. Там також було сховище і могли ховатися люди.

Російські військові повністю заблокували місто. Вони не пропускали гуманітарну допомогу, перешкоджали евакуації людей, розстрілювали черги за водою, заміновували джерела води — багато було [воєнних] злочинів.

Та найстрашніше — це розстріл людей. Мою сусідку просто застрелили. Через місяць російські солдати вбили мою бабусю — це була страшна втрата для нашої родини. 

Коли перебувати в підвалі стало дуже страшно, бо будівля вигоріла, а місто було окуповане і ми вже не мали надії вижити там, тато прийняв рішення евакуюватися куди-небудь, просто щоби вціліти та перечекати. 

Останні крихти

З Маріуполя ми виїжджали 17 березня власною автівкою. Скло було розбите, але автомобіль завівся — це було просто свято — бо у нас ще був бензин. Ми залишилися без майна та речей, тож так і виїжджали. Планували виїхати в Мелекіне і там перечекати, бо не знали, куди їхати далі і що робити.

Без зв’язку і свіжих новин Маріуполь був просто інформаційним вакуумом. Люди між собою обмінювалися лише чутками. Дуже страшно було усвідомлювати, що когось можуть розстріляти, бо таке вже було. Тож ми просто їхали, покладаючись на свою сміливість. 

Біля Мелекіного був блокпост так званої «ДНР», де нашу автівку обшукали під прицілом зброї та направили нас невідомою дорогою до [окупованого] селища Ялта між селами Мелекіне і Мангуш. Ми туди заїхали, а виїхати вже не вийшло: [російські військові] змусили нас пройти фільтрацію.

В цій Ялті ми перебували два тижні — з 18 березня до 2 квітня. Наша родина розмістилася у занедбаному пансіонаті, який мали реконструювати — одна жінка приймала там біженців і нічого за це не брала. В кімнаті були голі стіни без підлоги і вибиті вікна, але для нас це вже було чимось. Побут був жахливий, але в селищі були криниці із водою, яку можна було нагріти на вогнищі. В єдиному магазині за великі гроші продавали виключно товари з РФ.

В тата на руках була готівка, ми змогли купити хліб і два бутлі води. Хліб ділили на дуже маленькі частинки, і я дуже боялися доїдати ці крихти, бо розуміла: це можуть бути останні. Наша родина дізналася, що таке голод, відсутність води та холод. Дуже складно було відігрітися, дуже змерзли ноги, я їх не відчувала. Страх цього голоду залишився досі. У мене завжди під рукою має бути щось їстівне, щоби я могла дати це близькій людині. Страшно бачити, коли близькі мучаться, а я не можу їм нічого дати у таких умовах.

В цьому селищі було дуже багато людей, які намагалися врятуватися, дехто з маленькими дітьми. Вони намагалися знайти їжу, теплий одяг, щоб якось зігрітися та вижити, палили вогнища, готували їжу. Не було ніякої допомоги — лише постійні обшуки [військовими РФ]. Атмосфера напружена, люди, [які проживали в пансіонаті], боялися навіть українського слова, бо за це могли вбити. Вони намагалися приховати свою проукраїнську позицію та моменти, пов’язані зі своїм минулим. Були випадки, коли людей зупиняли на вулицях, солдати обшукували їх і, якщо щось не подобалося, забирали невідомо куди.

Черга на допит

На початку квітня [солдати РФ] облаштували фільтраційний табір. Це була наша єдина надія покинути селище. Стан моєї матері різко погіршився і ми не могли там більше залишатися. 

Фільтрація тривала дуже довго, і весь цей час наша родина сиділа в автівці серед величезної колони в черзі. Російські солдати не дозволяли виходити з машин — навіть просто походити чи вийти в туалет. Вони підходили, обшукували, питали: «Навіщо ви ходите?» Казали: «Може, це провокація?» Були випадки, коли людей навіть били за це.

Ми провели в черзі рівно дві доби. Їжі на цей період вже не було.

Наша перевірка розпочалась на початку дванадцятої ночі. На блокпості перед табором представник поліції «ДНР» сказав, що особи віком старше 14 років мають іти на фільтрацію. Мама не могла ходити, тож на фільтрацію пішла я і тато — нам сказали, що цього достатньо. В черзі ми чули різні звуки: крики, дивний стукіт — це дуже лякало. Ми не знали, чого очікувати, і розуміли, що наші життя в руках російських солдатів.

Нас із батьком розвели по різних кімнатах. До мене не було багато питань щодо політики — телефон був чистий — та обшук і допит вели дуже ретельно. Треба було роздягтися та продемонструвати, що на жодній частині тіла немає татуювань і міток (про те, чому в умовах війни патріотичні татуювання можуть нести загрозу, Заборона писала тут). Вони принижували через зовнішність, стать і національність, але мені пощастило — я зрештою отримала довідку про проходження фільтрації і була вільна. 

На вулицю мене витягли просто за волосся. Я не втрималася на ногах, впала і дуже злякалася.

Тата ми чекали близько години. Через порожній телефон його почали звинувачувати в шпигунстві. Його били, намагаючись отримати якісь зізнання. Погрожували відрізати вуха, вистрілити у руки та ноги. Коли його вдарили по голові чимось важким, батько знепритомнів і оговтався вже, коли його витягли на вулицю через інший вихід. Там було багато солдатів, які били його ногами і продовжували допитувати. Коли вони зрозуміли, що все це марно, батька відпустили. 

Дорога смерті

Шлях з Мангуша до Бердянська був ніби дорогою смерті — ми бачили багато розстріляних автівок з останками людей всередині.

Найстрашніше було бачити мертву людину, в якої закарбувалася емоція страху на обличчі. Ці спогади дуже тиснуть на мене. Вони з’являються мені щоночі у снах. Сестра, коли намагається заснути, дуже часто смикається, прокидається і кричить, бо теж згадує тих мертвих людей. Це буде переслідувати мене все життя. 

Ми їхали лісосмугою між деревами в полі, бо проїхати прямо на Бердянськ не було можливості. Страшно було думати, що якоїсь секунди тато зверне не туди і станеться горе — ми могли підірватися на чомусь та загинути. Там, де ми їхали, були таблички та мітки, які зробили інші люди — вони самі собі прокладали шлях евакуації з міста. 

Біля виїзду з Бердянська до Запоріжжя стояли колони автівок та черги людей, які чекали на автобус та казали, що їхати за таким автобусом безпечніше — не будуть розстрілювати, буде легше проходити блокпости. Тато поспілкувався з іншими людьми в черзі і зʼясував, що ці автобуси можна чекати тиждень. 

Наша родина вирішила їхати на підконтрольну Україні територію того ж дня і триматися інших людей та автівок в колоні. Та коли ми рушили, ніякої колони вже не було: водії просто їхали наввипередки, бо за Бердянськом було чути бої та обстріли. Це було як змагання, і у всіх була єдина мета — просто вижити. 

Дорогою на блокпостах військові РФ (траплялися й кадирівці) обшукували автівки, забирали теплий одяг та їжу. Вишукувати якісь коштовні речі чи алкоголь, тютюн, питали про наркотики. Були випадки, коли людину з автівки висаджували, бо вона викликала підозру. З Бердянська до Запоріжжя на той час було 27 російських блокпостів, і на кожному перевірка — чоловіків роздягали на вулицях та шукали татуювання, ретельно перевіряли документи. 

Нашому батькові на кількох блокпостах казали: «Нащо та Україна?» і намагалися мобілізувати прямо на місці. Татові щораз ставало гірше зі здоровʼям, він казав, що йому погано, у нього хвора дружина і треба шукати якусь лікарню.

Нам доводилося їхати навіть по замінованих полях. У деяких місцях ворожі солдати умисно направляли нас на ці заміновані дороги.

Були моменти, коли я не могла повірити своїм очам — на узбіччі дороги просто лежала міна. Я, мама та сестра бачила цю міну, а тато не бачив, бо в нього паморочилося в голові. Ми ледь не навпомацки доїхали до Запорізької області, де вже стояли наші українські військові. Вони підправили колеса та заправили нашу автівку. Поліція та волонтери супроводжували нас до Запоріжжя, до центру прийому біженців.

Інше життя

Там, [у Запоріжжі], навіть повітря було інше. Я бачила, як люди спокійно ходять і розмовляють. Ти міг звернутися до них і поговорити, вони пропонували допомогу. В одному з торгових центрів половину приміщення переоблаштували під пункт для біженців, там грав гімн України — неможливо було не заплакати. В Маріуполі тебе хотіли вбити за те, що ти українець, але ти все одно вижив, все одно на своїй рідній землі, з тими людьми, які тебе розуміють, підтримують та допомагають.

Так сталося, що мого тата не стало. Мені дуже боляче. Я дуже просила його не покидати нас. Після фільтрації в нього постійно йшла кров з носа, але коли ми їхали, він не звертав на це уваги. Він намагався зосередитись виключно на дорозі, на тому, щоб вижити, він намагався триматися. Навіть коли повністю втратив зір, коли ми вже були не в окупації, батько намагався бути сильним, не показувати, як йому боляче.

Мій батько — неймовірна людина. Він дуже на мене вплинув, багато чого вклав духовного, морального, я дуже це ціную і буду намагатися пронести через своє життя. Коли починалася війна, він поводився дуже сильно, зібрано, мужньо, чітко. Навіть коли влучили в наш будинок, батько швидко нас зібрав до підвалу. Забрав навіть кота, який так сильно злякався, що заліз під диван. 

Мою сестру звати Неля, її 13 років і вона продовжує дистанційно навчатися в школі. Неля дуже творча людина. До війни вона малювала всюди — у неї був свій погляд на це життя, вона намагалася зробити його якомога яскравішим, позитивним. На жаль, після всіх цих подій її поведінка та сприйняття світу дуже змінилися.

Однієї найстрашнішої ночі в підвалі в нашої матері зупинилося серце. Неможливо було знайти лікаря, і реанімацію ми робили самостійно, як могли — інші маріупольці, які були з нами у підвалі, навіть не підійшли допомогти. Холодна рука мами, страх в очах тата — Неля запамʼятала все це, і після цього моменту закрилася.

Вона дуже часто плаче, не йде на контакт, з нею складно розмовляти. Після окупації в неї почалися приступи епілепсії. Її творчість тепер чорних кольорів.

Неля працювала з психологом, хоч їй і було тяжко відкритися чужій людині. Ми намагаємося більше проводити часу разом, малювати та якось виражати наш біль.

Мама в мене теж неймовірна: вона розумна, дуже начитана, а гарне почуття гумору — це її фішка. Навіть у складний час, коли в неї погіршилося здоров’я, вона намагалася підтримувати цей позитивний настрій та давати нам якусь надію. Звичайно, після того, що відбулося в Маріуполі, мені було дуже складно, і навіть тоді мама стала опорою. Вона дуже сильна жінка.

Через пережите до неї повернулася полінейропатія і з’явився розсіяний склероз. Це захворювання, яке просто знищує нервову систему. Спочатку вона перестала ходити, зараз вона не може рухатися, дуже складно приймає їжу і майже не розмовляє. В будь-який момент мама може перестати дихати або в неї зупиниться серце. Ми маємо не просто мрію, а мету — поставити маму на ноги, щоб вона могла відчути себе живою, нормальною людиною.

Ми намагаємося звертатися до різних спеціалістів. Однак на війні ми втратили все. Препарати дуже дорогі, і ми не все можемо собі дозволити. Я зараз працюю всюди, де можна. Ми також проводимо збори, щоби купити препарати, бо, на жаль, не все виробляють в Україні. 

Під час війни я зрозуміла: все матеріальне, що мене оточувало, — це ніщо. Як бутафорія — сьогодні є, завтра може не бути, а найдорожче — це люди. Я бачила горе в Маріуполі, коли жінка волала і кричала над своєю мертвою дитиною, їй не хотілося нікуди ховатися. В такий момент ти розумієш, що найдорожче — це твоє життя і родина. 

У мене також були погані думки: «Навіщо мені після того, що відбулося, взагалі жити?» Але я зрозуміла, що потрібно жити далі та боротися заради тих, хто залишився у тому ж Маріуполі під завалами будинків, драмтеатру, лікарні.

Я зараз думаю, яку професію опановувати, намагаюся проходити вебінари, щоби не стояти на місці. Ми з сестрою також намагаємося займатися культурною діяльністю. Я до війни грала на бандурі — вона лишилася в Маріуполі. Коли наша історія набула невеликого розголосу, знайшлися люди, які подарували мені інструмент. Тепер у мене є моя бандура, і це розрада для мене.

Моя сестра малює, а я пишу вірші. Думаю про власну книгу про Маріуполь — у мене вже є нотатки для неї. Ці спогади допоможуть закарбувати все, що було в Маріуполі, саме від тих людей, які бачили і відчули цей жах, цей геноцид українців.