«Ваш стрім незаконний»: Заборона розповідає, як журналістів переслідують через їхню роботу

У 2020 році білоруські силовики затримали 480 журналістів, двоє отримали реальні терміни. У Росії майже рік тримають у СІЗО військового оглядача Івана Сафронова-молодшого — його адвокатам дотепер не розкрили суть звинувачень. Сьогодні азербайджанських журналістів піддають жорсткому остракізму: їхніх рідних звільняють із роботи, а дітей цькують у школах. Замовники вбивства українського журналіста Георгія Гонгадзе досі не покарані, а розслідування українською поліцією справи Павла Шеремета викликає серйозні сумніви. Кореспондент Заборони Самуїл Проскуряков розповідає, як сьогодні журналістів переслідують за те, що їх читають, слухають і дивляться.

Катя та Дар’я

Білоруські журналісти Ігор Ілляш і Катя Андрєєва познайомилися завдяки спільному інтересу: вони досліджували участь білорусів у війні на Донбасі й вирішили об’єднати зусилля. Цей альянс вилився в книгу-розслідування «Білоруський Донбас» і щасливий шлюб. Заборона вже писала про цю книгу. У ній розповідається, як білоруська влада вибудувала навколо Євромайдану й російської агресії в Україні низку міфів.

Від серпня 2020 року в Білорусі тривають протести. Головні вимоги — відставка Олександра Лукашенка і проведення повторних, чесних президентських виборів. Ігор і Катя працюють на Belsat TV. Це польський білоруськомовний телеканал, який уже багато років дратує режим Лукашенка. Катя — зірка стрімів у Білорусі: її чоловік каже, що її впізнають і дякують на вулицях.

Ігор Ілляш пригадує, що ранок 15 листопада 2020 року був типовим для тих днів, коли Катя вела стріми. Прокинулися не дуже рано, Ігор готував сніданок, поки дружина готувалася до ефіру: промовляла вступні фрази, продумувала сценарій.

«Потім Катя викликала таксі, ми поцілувалися на прощання і вона поїхала», — розповів Ігор.

Катя прямувала на так звану «Площу змін». Насправді це не площа, а простий двір у Мінську — він отримав таку назву на хвилі мирних демонстрацій. Щовечора його мешканці влаштовували акції, співали пісні та прикрашали паркан дитячого майданчика стрічками із кольорами білоруського національного прапора.

11 листопада в цьому дворі невідомі в цивільному — найімовірніше, білоруські силовики — викрали громадського активіста й художника Романа Бондаренка. Він зробив їм зауваження через те, що вони зрізали стрічки й замальовували протестний мурал. Романа запхали в автобус і повезли до відділення міліції. Потім активіста зі слідами побоїв привезли до лікарні, де він помер. У дворі виник стихійний меморіал: до хреста з фотографією Романа Бондаренка несли свічки і квіти.

Офіційно злочин не розкрили: Лукашенко і Слідчий Комітет стверджували, що на момент інциденту Бондаренко був п’яний і його загибель якось пов’язана з цим. Уже 13 листопада журналістка TUT.by Катерина Борисевич довела, що в крові Бондаренка лікар не виявив алкоголю. Через шість днів силовики затримали Борисевич і лікаря Артема Сорокіна, який, як стверджує слідство, передав журналістці матеріали судмедекспертизи. Тепер обидва звинувачуються за статтею про розголошення лікарської таємниці, їм загрожує до трьох років позбавлення волі.

15 листопада люди вийшли на «Площу змін» вимагати від влади знайти й покарати винних. Разом із Катериною на акції працювала Дар’я Чульцова. Оскільки інтернету на протестних акціях зазвичай не було, бо його «глушили» силовики, журналістки вели стрім з однієї з квартир.

Катя вела стрім приблизно п’ять годин. У якійсь момент до квартири, де вони перебували із Чульцовою, увірвалися силовики. Журналісток затримали. Спочатку їм дали по сім діб адміністративного арешту, а потім слідство висунуло обом звинувачення за статтею 342 КК Білорусі — організація масових заворушень. Власників квартири, за словами Ілляша, не переслідують.

На засідання суду пустили лише представників двох державних ЗМІ. Решті не вистачило місця «через необхідність дотримуватися соціальної дистанції». Прокурор зачитав обвинувальний акт: журналістки нібито «шляхом озвучування інформації» спровокували заворушення і створили перешкоди руху громадського транспорту.

«Злочин здійснювали за допомогою мобільних телефонів, відеокамер, штатива й жилетів із написом «Преса», — йшлося в документі.

Справа затягнулася на кілька місяців. Обидві журналістки заперечували всі звинувачення. 18 лютого суд засудив Андрєєву й Чульцову до двох років колонії загального режиму за «організацію та підготовку дій, що грубо порушують громадський порядок».

Несвобода в Білорусі

Вирок Андрєєвій і Чульцовій — один із багатьох прикладів того, як сьогодні білоруська влада переслідує журналістів лише за те, що ті виконують свою роботу. Незалежні журналісти в Білорусі завжди були під прицілом: наприклад, в 1997 році журналіст Павло Шеремет три місяці провів у в’язниці, після чого його депортували з батьківщини. 20 липня 2016 року Шеремета вбили в центрі Києва. Через чотири роки журналісти EUObserver опублікували запис розмови між колишнім головою Комітету держбезпеки Білорусі і співробітниками підрозділу «Альфа». На ньому силовики обговорювали ліквідацію політичних опонентів Лукашенка, зокрема й Шеремета. У 2000-му вбили оператора Дмитра Завадського, а у 2010-му члена Білоруської асоціації журналістів Олександра Отрощенка засудили на 4 роки колонії посиленого режиму після того, як він висвітлював акцію протесту як журналіст. На білоруському телебаченні цензурується все: інформація подається з точки зору апарату президента.

За даними Білоруської асоціації журналістів, у 2020 році силовики затримали 480 представників професії, які працювали в Мінську та інших містах на акціях протесту. 97 затриманих відбули адміністративні арешти. Крім Андрєєвої й Чульцової у СІЗО тримають ще сім журналістів.

«Якщо подумати, професія журналіста у Білорусі криміналізована, — каже Забороні Ігор Ілляш. — Влада вважає тебе злочинцем лише за те, що ти сумлінно виконуєш свої обов’язки».

26 березня відбудеться засідання Жовтневого районного суду Мінська, де планується визнати книгу «Білоруський Донбас» екстремістською й тепер уже офіційно її заборонити. Ілляш вважає, що справа вже вирішена і книжку, найімовірніше, визнають екстремістською.

Міжнародна організація «Репортери без кордонів» щорічно публікує Індекс свободи преси. Він показує рівень свободи слова в ЗМІ та інтернеті в 180 державах. Минулого року Білорусь посіла 156 місце.

Бути незалежним журналістом у Росії небезпечно

Найпопулярніші статті, за якими відкривають кримінальні провадження проти журналістів, — наклеп, образа представників влади чи почуттів вірян, заклики до екстремізму, тероризму або масових заворушень. За останні двадцять років понад 45 російських журналістів проходили за цими статтями. Загалом, від 1997 року в Росії порушили кримінальні справи щодо 74 журналістів. З них щонайменше 21 отримав реальний тюремний термін.

До того ж у СІЗО вже третій рік тримають професійних та громадських журналістів анексованого Росією українського Криму — Нарімана Мемедемінова, Сервера Мустафаєва, Османа Аріфмеметова, Ремзі Бекірова, Рустема Шейхалієва. А найгучніший у Росії кейс 2020 року — справа журналіста Івана Сафронова, обвинуваченого в державній зраді. Йому загрожує 20 років ув’язнення.

Сафронов — військовий оглядач, десять років працював спеціальним кореспондентом «Коммерсанта», потім на короткий час перейшов у «Відомости», а в травні 2020-го став радником очільника «Роскосмосу» Дмитра Рогозіна. 7 липня Сафронова затримала ФСБ за підозрою в державній зраді, у той же день його заарештували. Дотепер його тримають у СІЗО в повній ізоляції.

«Йому навіть не дозволили привітати мати із днем народження, — розповіла Забороні Бекбулатова. — На днях не дозволили поговорити телефоном із племінницею, якій, здається, 12 років: на думку слідства, це може якось вплинути на розслідування. І ми переконані, що ця ізоляція є тиском із метою примусити його себе обмовити».

13 липня ФСБ пред’явила Сафронову звинувачення в передачі секретних відомостей чеським спецслужбам у 2017 році — тобто тоді, коли Іван працював журналістом.

«За перші два місяці арешту Іван схуд на 7 кілограмів, — пригадала Бекбулатова. — В умовах повної ізоляції і психологічного тиску важко зберігати силу духу, щоби не обмовити себе, але йому це вдається, на щастя».

Сафронов провину не визнає, стверджуючи, що його кримінальне переслідування пов’язане саме з журналістською діяльністю. Як військовий оглядач, він висвітлював роботу оборонно-промислового комплексу РФ, космічну промисловість, а також експорт російської зброї. Зокрема, у березні 2019 року Іван розповів про контракти на новітні російські винищувачі Су-35 для Єгипту. Одразу ж після виходу статті в «Коммерсанті» держсекретар США Майк Помпео попередив Єгипет про можливі американські санкції, якщо уряд придбає російські бойові літаки.

«Перспективи [у справі Сафронова] такі: у справі про державну зраду в Росії, наскільки я знаю, була виправдана рівно одна людина, — пояснила Бекбулатова. — Однак ми не втрачаємо надії, його адвокати борються, Іван сам бореться — він усе заперечує. І ми сподіваємося, що, можливо, якось вдасться його звідти витягнути».

«Журналістика як незалежне явище ніколи не зникає навіть при повному поневоленні суспільства, — підсумовує Бекбулатова. — Все одно будуть підпільні видавництва, все одно щось буде».

Остракізм в Азербайджані

Майже в один день батько і брат азербайджанської журналістки Азізи [ім’я змінене] втратили роботу. Їх звільнили через публікації Азізи для незалежного азербайджанського новинного інтернет-ресурсу Meydan TV. Цей проєкт, заснований дисидентом і колишнім політв’язнем Еміном Міллі, став популярним завдяки репортажам й онлайн-трансляціям про корупцію і права людини в Азербайджані.

Брат Азізи, який працював у держсекторі, був настільки розлючений, що мало не вдарив сестру під час сімейної сварки — його спинив батько. Керівник викликав брата в кабінет і пояснив, що читає статті Азізи і, у принципі, погоджується з тим, що вона пише, «але сам розумієш, у якій країні ми живемо, тому ти звільнений».

Журналістів нерідко б’ють правоохоронці під час акцій попри те, що їх можна легко ідентифікувати як представників преси. Доходить і до вбивств: у 2005 році застрелили головного редактора опозиційного тижневика «Монітор» Ельмара Гусейнова. Вбивць не покарали, а родина журналіста емігрувала в Норвегію.

«Тюрма — це не завжди найгірший варіант, — розповіла Самєдова. — За вами слідкують, вашу пошту й акаунти в мережах намагаються зламати, дітей цькують у школах, а родичів звільняють із роботи й родина залишається без грошей на існування. При перетині кордону вас обшукують ретельніше за інших».

Самі ж ресурси, де працюють журналісти, заблоковані на території Азербайджану — зайти на них можна через VPN-сервіси, проксі чи браузер TOR. Серед згаданих у цьому матеріалі держав Азербайджан перебуває на найнижчій сходинці індексу свободи преси — 168 місце.

Уже 18 років державу очолює Ільхам Алієв. Він успадкував владу від батька, Гейдара Алієва, який керував країною з невеликою перервою майже 30 років. Це династія, і критикувати Алієвих в Азербайджані дуже небезпечно.

Азербайджанська журналістка Хадіджа Ісмаїлова розповіла, що сім’я Алієвих через ланцюжок компаній управляє активами на суму 3 мільярди доларів США в найбільших азербайджанських банках, і що це лише частина їхньої фінансової імперії. 1 вересня 2015 року суд засудив її до 7,5 років ув’язнення. Через резонанс справи на Заході, коли на підтримку Хадіджи виступив, зокрема, вокаліст ірландської рок-групи U2, Верховний суд Азербайджанської Республіки розглянув касаційну скаргу Ісмаїлової. У травні 2016 року скаргу задовольнили й термін тюремного ув’язнення Хадіджи змінили на умовне покарання, після чого журналістку випустили на свободу.

В Україні напади на журналістів майже не розслідуються

Дійсно, минулого року Україна опинилася на 96 сходинці Індексу свободи преси. Серед держав колишнього СРСР Україна поступається країнам Балтії, Грузії і Вірменії, випереджаючи решту. Такий показник може здатися обнадійливим, якщо звернути увагу на те, що у 2019 році держава займала 102 позицію. Втім, як зазначили автори дослідження, зростання України на шість сходинок — найбільше в регіоні — обумовлене швидше падінням інших країн, ніж якимось реальним прогресом. Навпаки: за сукупністю балів «Репортери без кордонів» зафіксували погіршення ситуації зі свободою слова в Україні.

Дотепер не встановлені й не покарані замовники вбивства журналіста-засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, якого вбили у 2000 році. П’ятий рік  поспіль розслідується справа Павла Шеремета, якого підірвали в автомобілі в центрі Києва 20 липня 2016 року.

«Якогось специфічного законодавства проти журналістів я не бачу, — розповіла Бабінець. — Інша проблема, що справи за напади, вбивства, чи перешкоджання роботі майже не розслідуються правоохоронцями».

Журналістам «Слідства.Інфо» регулярно погрожують: багатьом не подобаютьсявикриття команди. Публікують адреси чи телефони. У липні 2020 року редакція дізналася, що судді Окружного адмінсуду Києва намагалися отримати дані про телефонні з’єднання журналістки «Слідства.Інфо» Євгенії Моторевської. Бабінець викликали на допит у поліцію лише через те, що вона написала запит народному депутату від «Слуги народу» Олександру Дубінському.

У 2020 році Національна спілка журналістів України (НСЖУ) зафіксувала 77 нападів на співробітників медіа. Найбільше інцидентів сталося в столиці та в Київській області — 26 випадків. На другому місці Одеса — 9 випадків. По 6 разів нападали у Львівській і Харківській областях, по 5 — у Дніпропетровській і Херсонській.

Національна спілка журналістів вважає, що професія журналіста є небезпечною саме через безкарність злочинів проти співробітників ЗМІ й «атмосферу ворожнечі, яка розпалюється публічними особами».

Трапляється, що українським журналістам перешкоджають без замовлення. Так, 14 березня цього року фотограф Євген Нікіфоров разом із братом знімав для свого проєкту про експериментальні села в Одеській області. Під час зйомки до них підійшли двоє чоловіків і почали погрожувати, що заберуть знімальну техніку та автомобіль. Один із них утримував машину, але Нікіфоров зміг поїхати. Незабаром його затримав місцевий поліцейський — він сказав, що фотограф порушив правила дорожнього руху, і через це людина, яка на нього нападала, загинула.

Кількість журналістів, убитих під час виконання службових обов’язків по всьому світу, у 2020 році збільшилася вдвічі в порівнянні з минулим роком. Так, минулого року вбили щонайменше 30 журналістів, причому смерть 21 із них була помстою за їхню роботу. Для порівняння, у 2019 році комітет зафіксував лише 10 таких вбивств.