'
Читаєте зараз
«Таке відчуття, що нас приведуть на стадіон та розстріляють, як євреїв у Другу світову війну». Як Київщина приходить до тями після місяця окупації

«Таке відчуття, що нас приведуть на стадіон та розстріляють, як євреїв у Другу світову війну». Як Київщина приходить до тями після місяця окупації

Katerina Sergatskova
«Таке відчуття, що нас приведуть на стадіон та розстріляють, як євреїв у Другу світову війну». Як Київщина приходить до тями після місяця окупації

30 березня російські війська були змушені відступити з півночі України та залишити міста та селища Київської, Чернігівської та Сумської областей. Операція російських окупантів не вдалася, а опір української армії та громадян перевершив всі очікування як Заходу, так і Кремля, який планував захопити ключові міста України протягом трьох днів.

Заборона розповідає, з чим довелося зіткнутися мешканцям одного з селищ на півночі Київської області під час окупації — і як вони живуть зараз, після звільнення.


З відходом російської армії світ побачив, на що вона здатна: знищувати, грабувати, катувати і вбивати мирних жителів. За даними Генеральної прокуратури України, підтверджені смерті понад 1222 людей в одній тільки Київській області.

Попри відсутність електроенергії та води у багатьох звільнених містах, жителі починають повертатися додому, хоча місцева влада просить їх трохи почекати.

Надія Біла, жителька Катюжанки, що на півночі Київської області, — одна з сотень тисяч тих, хто зазнав окупації. У середині березня вона змогла покинути село, і тепер, коли небезпека минула, їде туди, щоб перевірити свій будинок.

Вона знає не по чутках, що робили російські солдати у її селі.

«Там був один [місцевий] чоловік, який запитав їх: «Чому ти тут, від кого нас звільняєш?». Він був убитий негайно».

За словами старости села Ганни Осадчої, росіяни вбили шістьох місцевих жителів. Перші випадки сталися 25 лютого, коли російська техніка заходила до Катюжанки.

«Ті, хто їхав назустріч колонні техніки, намагалися виїхати. Вони були розстріляні впритул, — каже Осадча. — Була машина, в якій жінка їхала з чоловіком. Жінка витягнула телефон і [росіянин] розстріляв їх. Поранену жінку віднесли до шкільного підвалу, але вона там стекла кров’ю. Разом з чоловіком її поховали у дворі школи, а потім вже перепоховали».

Надія пам’ятає, як ховалася в підвалі школи. Тоді вони ще не зрозуміли, що артилерія стріляє не в них, а від них — в Бородянку, Гостомель, Ірпінь та Бучу. Тоді до них прийшли російські загарбники.

«Прийшли три солдати, сказали: чоловіки в одну сторону, жінки в іншу. Відчуття було таке, ніби ми євреї у Другу світову війну і зараз нас поведуть на стадіон та розстріляють, — згадує Надія Біла. — Ми йшли як в останній раз».

Коли Надія разом з односельцями йшла додому з підвалу школи, вона бачила тіла на вулицях Катюжанки.

«З одного боку мопед, а з іншого — мертва людина», — каже вона.

Росіяни захопили Катюжанку в перший день вторгнення та перетворили село на фортецю. Місцева школа стала командним центром операції з захоплення Києва з північного заходу.

Російські солдати залишили на дошці в кабінеті математики повідомлення українським дітям. У ньому вони бажають дітям «жити в мирі з росіянами». Це повідомлення навіть опублікувала у своєму телеграм-каналі головна редакторка пропагандистського російського телеканалу Russia Today Маргарита Симоньян, назвавши його «трогательным».

Директор школи Катюжанки Миколай Микитчик не стирає його з дошки, щоб кожен пам’ятав ціну «руського миру». Адміністрація школи досі підраховує збитки від російської окупації. За попередніми оцінками це близько чотирьох мільйонів гривень. Поспіхом залишаючи село, російські солдати намагалися вкрасти все, що мало бодай мікроскопічне значення. Наприклад, були викрадені компоненти старих шкільних комп’ютерів.

«Тільки корпуси залишилися, а комп’ютерів немає, — каже Микола Микитчик. — Недорахувалися 51 комп’ютера, 40 ноутбуків. У нас було 20 кабінетів, в яких були мультимедійні дошки та проєктори. Цього більше немає».

Російські солдати запропонували директору школи стати колаборантом, але він відмовився. Тоді до нього прийшли з обшуком.

«Я запитав їх, коли вони були в моєму домі, що вони шукають в гардеробі. Вони сказали: «Ми шукаємо нацистів», — згадує Микитчик.

Надія Біла ризикувала бути розстріляною, як це сталося в інших окупованих містах. Але тоді вона цього ще не знала. Проте її сусіди по будинку залишалися в окупації.

«Російський солдат запитував нас: «Як ви тут?». А мій чоловік відповів: «Як у в’язниці», — говорить мешканка Катюжанки Тетяна Дєткова. — Солдат [з подивом] подивився на нас. Чоловік каже: «Немає світла, немає води, немає цивілізації. Немає того, до чого звикли наші люди. Нікуди не можна виходити…»

Жителі звільнених міст та селищ залишаються у невизначеності. Невідомо, чи буде спроба повторного вторгнення росіян. Незрозуміло, де взяти ресурси, щоб відновити міста в час, коли буквально половина країни воює з окупантами. Більшість роботи з відновлення інфраструктури та розвезення гуманітарної допомоги взяли на себе волонтерські організації.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій