Епітафія для живих: як український «Меморіал» перетворює статистику щодо загиблих на некрологи з історією

Організація «Меморіал» з’явилася нещодавно — проєкт заснувала медійна Агенція Або. Зараз вони моніторять імена загиблих українських військових і цивільних, аби перетворити сухі статистичні дані на некрологи людям, в яких були мрії, захоплення та близькі. Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер поговорив з керівниками проєкту про важливість меморіальної культури, те, чому неможливо запам’ятати всіх, а також як про стан суспільства свідчить його ставлення до загиблих.

Кажуть, що першими, хто монетизував пам’ять про загиблих, були стародавні греки. Готуючись до смерті, люди заздалегідь платили погребальним поетам за фразу, вірш чи сентенцію про свою спадщину, які б передавали з уст в уста наступні покоління. Так народився жанр епітафії, що згодом перетворився на некролог. Для греків посмертна пам’ять була настільки важливою, що заради цього треба було накопичити певну суму — це був обов’язковий пункт купівельного кошика для тих, хто міг собі це дозволити. 

Гірше за саму смерть було забуття — так зване damnatio memoriae. Одне з найсуворіших покарань у Греції та Римській Імперії — руйнування бюстів, статуй та висічених на камені згадок імені того, хто скоїв певний злочин. Людина перетворювалася на білий пробіл і пустотне ніщо, якого нібито ніколи не було. Зараз до забуття історії українців намагається підштовхнути російська армія, що знищує людей в мобільних крематоріях, руйнує культурні пам’ятки та меморіальні плити героям і культурним діячам України.

Війна — одна з найбільших воронок, що поглинають людські життя, біографії і навіть імена. В кращому випадку вона залишає по собі списки та цифри: прізвище, ім’я та по батькові, дати народження і смерті. Крім рідних, їх нікому запам’ятати. Саме з цим намагається боротися платформа памяті «Меморіал» — повоєнний архів історій українців, які загинули під час війни.

За кожним загиблим стоїть історія

Перш за все кожен може заповнити класичну анкету: дата, місто і область народження, місце проживання, ім’я та фамілія загиблого, обставини смерті. Але є дещо, як може здатися найчутливішим, інтимне: «кілька рядків, які б ви хотіли про неї сказати», «зацікавлення, хобі».

Про Єву Смульську відомо не лише те, що вона загинула в Очакові у 8 років, а й те, що вона могла стати професійною художницею. Віктор Поліщук любив відпочинок у горах, сноуборди, музику та фестивалі, і тільки потім загинув у Вінниці. Марина Меть доглядала за котами, собаками та папугами. З ними вона загинула в Ірпені від пострілу російського танку.

Платформа памяті «Меморіал» подекуди намагається виконати нездійсненне завдання — вписати в архів проєкту пам’ять про всіх загиблих під час повномасштабної війни Росії проти України. Давньогрецькі тексти кажуть, що пам’ятати всіх вдалося лише афінському полководцю Фемістоклу, який знав ім’я кожного мешканця свого рідного міста, як і ім’я всіх, хто там помер. Але це легенда, і Абрамець погоджується, що пам’ятати всіх нереально. Але, якщо кожен з нас прихистить у своїй пам’яті хоча б кількох, це буде важливо.

Деталі, яких ніде не знайти

Платформа памяті «Меморіал» поділений на дві частини: моніторингова група працює з некрологами, а медійна — з великими репортажами з місць масової загибелі, лендінгами, окремими інтернет-сторінками про загиблих та відеоматеріалом (роботу над ним проєкт тільки розпочинає). В колегію входять редактори військового і цивільного «Меморіалів», моніторингова група з трьох людей, а також власна база фрілансерів, які допомагають покривати суттєву частину української території і збирати інформацію з фронтових зон. 

Наразі проєкт опрацював близько тисячі біографій цивільних (кількість військових називати заборонено). Попович розповідає, що для збирання інформації моніторингова група, яку вона курує, користується публічним простором, соцмережами та державними реєстрами: «Ми не контактуємо з родичами в перші дні. Намагаємося знайти друзів, колег. Якщо загинув військовий — пишемо побратимам; вони йдуть на контакт».

Інна наголошує: «Ми створили спеціальні форми, які можуть заповнити близькі загиблих цивільних і військових — так в нас з’являється інформація, якої ніде не знайти. Це саме те, що перетворює прізвище на історію, з якою може працювати наша пам’ять. Але водночас це найгірше — читати особисті спогади родичів. Це інтимні речі. Мурашки». 

Історія, яку детальніше за інші запам’ятала Попович, написана молодою дівчиною, яка полишила окуповане місто: «Мій дядько не був визначною людиною. Він залишився в окупованому селі. Він просто розносив людям хліб».

Не асоціюватися з забронзовілим героїзмом

Абрамець розповідає, що зараз в платформі памяті «Меморіал» працюють над бета-версією рубрики про глобальну історичну пам’ять, яка повністю запрацює в вересні.

«Це буде цикл розмов з істориками Інституту Національної пам’яті, авторами «Книги пам’яті України» та іншими експертами про те, чому якісь народи забувають або ігнорують своє історичне минуле, а інші роблять його важливою частиною ідентичності. На які приклади меморіальної культури могла б звернути увагу Україна? Грузія, Балкани, Ізраїль, США. Розповісти про досвід, а потім, якщо можна так сказати, спробувати його приміряти». 

Стан суспільства, вважають в платформа памяті «Меморіал», залежить від того, як воно ставиться до своїх загиблих: дотримується трауру чи перетворює їхню смерть на перемогу. Абрамець згадує про принципове небажання України асоціюватися з 9 травня — приватним днем, який російський держапарат націоналізував і перетворив на свято «побєдобєсія» та забронзовілого героїзму. Саме через це в Україні запровадили День памʼяті та примирення 8 травня.

«У нас із сусідом кардинально різні підходи до вшанування загиблих. День перемоги — це призма болі й оплакування. А в Росії це — свято», — говорить Попович.

«Святкувати можна перемоги прогресу і науки, — додає Абрамець. — Війна — це завжди втрати. Перемога [у війні] не може бути радісною». 

Яка головна мета платформи памяті «Меморіал»? «Амбітна мета: зібрати всіх, — каже Абрамець. — Але це нереально».

На це здатен лише Фемістокл.